Глава 13 Другий курс і Великі Магічні Ігри

Ніч була задушлива. У внутрішньому дворі стояло важке повітря, ніби його не ворушили від ранку. Смолоскипи горіли нерівно, тріщали, і на обсидіанових стінах смикалися довгі викривлені тіні. Біля південної брами тіснилися три важкі фургони; між ними ледве проходив службовець із ящиком на плечах. Дерево скрипіло, металеві обручі тихо дзвеніли, а службовці вантажили ящики під наглядом магістрів, не підіймаючи очей без потреби.

Міра стояла в тіні колонади як помічниця декана. Камінь за спиною здавався теплішим за повітря перед обличчям. Жетон на шиї ледь пульсував, і кожен імпульс коротко бив у ключиці: ти тут не випадково. Вона зчепила пальці за спиною, ховаючи вологі долоні, й змусила себе дихати повільніше. Швидкий подих одразу видає слабкість тим, хто вміє її помічати.

Стерн виглядав бездоганно. Чорна мантія сиділа рівно, рукавички облягали руки, погляд лишався спокійним і холодним. Він без поспіху звіряв списки, перегортав сторінки, віддавав короткі вказівки. У його голосі не було жодної зайвої ноти, ніби ніч була звичайною, а фургони — частиною рутини.

— Готова? — тихо спитав Валеріан, стоячи поруч.

Його голос Міра відчула спиною, наче хтось торкнувся між лопатками. Вона не обернулася, лише кивнула.

— Так, — сказала вона, і це прозвучало рівніше, ніж вона почувалася.

Коли останній ящик поставили на платформу центрального фургона, у дворі на мить стихло. Люди завжди чують, коли щось закінчується й зараз почнеться інше. Валеріан ступив уперед не різко, не напоказ, але простір довкола нього відразу змінився.

— Магістре Стерне.

Гомін згас хвилею. Міра відчула, як напружилися плечі: це вже не була проста перевірка.

— Магістре де Морте, — ввічливо відгукнувся Стерн, підвівши очі від списків. — Прийшли побажати експедиції удачі?

Усмішка торкнулася його губ ледь помітно. Від неї в Міри стиснулося в животі: не тепло, не іронія, а точний розрахунок.

— Прийшов перевірити вантаж, — сказав Валеріан.

Кілька службовців завмерли. Один несвідомо сильніше стиснув край ящика.

Стерн не поспішав із відповіддю. Зняв рукавичку, перегорнув ще одну сторінку, ніби закінчував буденну справу, і тільки тоді знову подивився на Валеріана.

— Усі документи у вас на столі, — мовив він рівно. — Дозвіл Ради, підписи, печатки. Ви мали достатньо часу, щоб із ними ознайомитися.

— Документи я бачив, — відповів Валеріан. — Мене цікавить вміст.

У Міри пересохло в роті. Жетон на шиї запульсував сильніше, чітко й коротко, ніби вловив напругу в повітрі. Вона знала, що зараз буде, але тіло все одно зібралося в тугий вузол: мати рацію ще не означає, що не страшно.

Валеріан зробив короткий жест. Повітря здригнулося, і Міра відчула це шкірою, наче по руках ковзнув слабкий струм. Брезент із центрального фургона зірвало різко й відкинуло на бік. Під ним відкрилися ряди щільно запечатаних колб.

Усередині мутно пульсувало сіре Ехо.

Міра не відвела погляду, хоча саме цього хотілося найбільше. Це пульсування завжди діяло на неї дивно: не страхом, а гидким відчуттям під шкірою, ніби щось дивиться у відповідь. Кілька службовців відступили, один із магістрів різко втягнув повітря.

Двір накрила тиша. Не нічна — та, що приходить перед рішенням.

— Це матеріали для досліджень, — спокійно сказав Стерн. Голос у нього не зірвався, ніби перед ним були не заборонені об’єкти, а звичайні лабораторні зразки.

— Списані матеріали, — поправив Валеріан. — І об’єкти, що числяться знищеними.

Холод повільно піднявся від Міриних ступнів угору. Вона змусила себе не ковтати надто часто. Ці списки вона знала напам’ять: кожна назва, кожен індекс мали стояти поруч зі словом «утилізовано».

Стерн не зблід і не відступив. Лише пальці на списках стиснулися сильніше, і рукавичка тихо скрипнула.

— Ви в чомусь мене звинувачуєте, магістре? — спитав він.

— У незаконному зберіганні й транспортуванні некротичних об’єктів, — відповів Валеріан. — У порушенні протоколів безпеки. І в саботажі.

Останнє слово зависло в повітрі. Після нього ввічлива розмова закінчилася. Десь за спиною хтось тихо видихнув.

Стерн перевів погляд на Міру.

Тепер вона відчула це повністю: не страх, а холодну зібрану лють, якій не потрібен крик. Серце вдарило сильніше, та вона не опустила очей і не відступила. Варто зробити півкроку — і він це запам’ятає.

— Ви серйозно спираєтеся на слова першокурсниці? — спитав Стерн. У голосі не було глузування, лише розрахунок.

Пальці Міри похололи, але в грудях затверділо щось уперте. Зменшитися зараз вона собі не дозволить, навіть якщо потім доведеться за це платити.

— Я спираюся на факти, — відповів Валеріан.

У цю мить Стерн різко змахнув рукою. Рух був не імпульсивний, а відпрацьований. Міра встигла помітити знайому послідовність пальців, легкий нахил плечей і наступної секунди над його долонею спалахнув темний вузол закляття: складний, багаторівневий, зібраний завчасно. Повітря у дворі здригнулося, тло рвонуло вгору так різко, що в Міри стиснуло груди.

— Ви не розумієте, — промовив Стерн, і вперше в його голосі прорізалася справжня пристрасть, жива й небезпечна. — Цитадель ослабла. Студенти стали м’якими, думають про безпеку більше, ніж про витривалість. Світ за стінами змінюється, і він не чекатиме, поки ми вирішимо, що готові. Нам потрібна сила. Контрольована, дисциплінована. Нам потрібна армія, здатна витримати те, що насувається.

Слова накладалися на рух закляття, і Міра одразу зрозуміла, куди воно піде. Некротичний імпульс рвонув до фургонів, до колб з Ехом. Якби він дійшов, двір захлинувся б у хаосі. Міра зробила крок уперед, сама не знаючи, що встигне зробити, і в ту ж мить страх гарячою хвилею пройшов по спині. Не за себе — за всіх, хто стояв надто близько.

Але Валеріан був швидший.

Його рух здавався майже лінивим, і саме це лякало найбільше. Без громіздких структур, без ефектних контурів він просто перерізав живильний вузол — чітко, в потрібному місці. Міра не одразу зрозуміла, що сталося; лише побачила, як темне закляття Стерна здригнулося і розсипалося. Повітря тієї ж миті стало холоднішим і густішим.