Частина 13 Другий курс і Великі Магічні Ігри

Ніч видалася задушливою, і повітря у внутрішньому дворі стояло важке, наче його давно ніхто не провітрював. Смолоскипи горіли нерівно, інколи тріщали, і від їхнього світла на обсидіанових стінах лежали довгі, викривлені тіні, які здригалися від кожного руху. Три важкі фургони стояли біля південної брами так близько один до одного, що між ними ледве проходив службовець із ящиком на плечах. Дерево скрипіло, металеві обручі тихо дзвеніли, а службовці вантажили ящики під наглядом кількох магістрів, не піднімаючи очей без потреби.

Міра стояла в тіні колонади як помічниця декана, і їй здавалося, що камінь за спиною тепліший, ніж повітря перед обличчям, хоча це було неможливо. Жетон на її шиї ледь помітно пульсував, і кожен імпульс віддавався в ключицях коротким, точним поштовхом, ніби нагадував: ти тут не випадково. Вона зчепила пальці за спиною, щоб не видати, що долоні вологі, і змусила себе дихати повільніше, бо занадто швидкий подих одразу привертає увагу тих, хто звик помічати слабкість.

Стерн виглядав бездоганно. Чорна мантія сиділа рівно, рукавички були натягнуті щільно, ніби він щойно їх одягнув, а погляд залишався спокійним, уважним і холодним. Він звіряв списки, перегортаючи сторінки без поспіху, віддавав короткі вказівки, і в його голосі не було жодного зайвого звуку, ніби ніч була звичайною, а фургони — частиною рутинної роботи.

— Готова? — тихо спитав Валеріан, стоячи поруч.

Його голос не був гучним, але Міра відчула його в спині, ніби її хтось злегка торкнувся між лопатками. Вона не повернула голови, лише кивнула.

— Так, — відповіла вона, і це прозвучало рівніше, ніж вона почувалася.

Коли останній ящик підняли й поставили на дерев’яну платформу центрального фургона, у дворі на мить стало тихіше, бо люди завжди відчувають, коли щось закінчується і має початися інше. Валеріан ступив уперед, не різко, не демонстративно, але так, що простір навколо нього трохи змінився, ніби хтось відсунув невидиму межу.

— Магістре Стерне.

Гомін двору стих не одразу, а хвилею, і Міра відчула, як у неї напружуються плечі, бо це вже не була проста перевірка.

— Магістре де Морте, — ввічливо відгукнувся Стерн, підвівши погляд від списків. — Ви прийшли побажати експедиції удачі?

Він усміхнувся ледь помітно, і Міра відчула, як у неї в животі стислося, бо ця усмішка не була ні теплою, ні іронічною, вона була розрахованою.

— Прийшов перевірити вантаж, — відповів Валеріан.

Кілька службовців завмерли, і Міра помітила, як один із них несвідомо міцніше стиснув край ящика, ніби той міг вислизнути.

Стерн не поспішав із відповіддю, він зняв рукавичку, перегорнув ще одну сторінку, ніби завершував звичайну справу, і лише тоді знову подивився на Валеріана.

— Усі документи у вас на столі, — сказав він рівно. — Дозвіл Ради, підписи, печатки. Ви мали достатньо часу, щоб із ними ознайомитися.

— Документи я бачив, — відповів Валеріан. — Мене цікавить вміст.

У Міри пересохло в роті, і вона відчула, як жетон на шиї пульсує сильніше, коротко й чітко, ніби реагує на напругу в повітрі. Вона знала, що зараз буде, але тіло все одно напружилося, бо те, що маєш рацію, не означає, що не страшно.

Валеріан зробив короткий жест, майже недбалий, але повітря одразу здригнулося, і Міра відчула це шкірою, наче по руках пройшов слабкий струм. Брезент на центральному фургоні зірвало різко, без красивої дуги, просто зірвало й кинуло набік, і відкрилися ряди щільно запечатаних колб.

Усередині мутно пульсувало сіре Ехо.

Міра не відвела погляду, хоча перше бажання було саме таким, бо це пульсування завжди діяло на неї дивно: не як страх, а як неприємне відчуття під шкірою, ніби щось дивиться у відповідь. Кілька службовців відступили на крок, і один із магістрів різко втягнув повітря.

У дворі стало тихо. Не звичайною нічною тишею, а тією, що з’являється перед рішенням.

— Це матеріали для досліджень, — спокійно сказав Стерн, і його голос не зірвався, не потоншився, ніби він дивився не на заборонений вантаж, а на звичайні зразки для лабораторії.

— Списані матеріали, — поправив Валеріан. — І об’єкти, що числяться знищеними.

Міра відчула, як холод повільно піднімається від ступнів угору, і змусила себе не ковтати занадто часто, бо це видало б нерви. Вона знала ці списки. Вона пам’ятала кожну назву, кожен індекс, який мав стояти зі словом «утилізовано».

Стерн не зблід. Він навіть не відступив. Лише його пальці на списках зімкнулися трохи сильніше, і рукавичка тихо скрипнула.

— Ви в чомусь мене звинувачуєте, магістре? — спитав він.

— У незаконному зберіганні й транспортуванні некротичних об’єктів, — відповів Валеріан рівно. — У порушенні протоколів безпеки. І в саботажі.

Останнє слово зависло в повітрі, і Міра буквально відчула його вагу, бо після нього вже не можна було повернутися до ввічливої розмови. Десь за спиною хтось тихо видихнув.

Стерн перевів погляд на Міру.

І ось тепер вона відчула це повністю. Не страх. Холодну, зібрану лють, яка не потребує крику. Її серце вдарило сильніше, але вона не опустила очей, не сховала підборіддя, не зробила крок назад, бо якщо зробити хоча б півкроку, він це запам’ятає.

— Ви серйозно спираєтеся на слова першокурсниці? — спитав Стерн, і в його голосі не було глузування, лише чіткий розрахунок.

Міра відчула, як у неї холонуть пальці, але водночас у грудях з’являється щось тверде, і вона зрозуміла, що не дозволить собі зменшитися зараз, навіть якщо потім заплатить за це.

— Я спираюся на факти, — відповів Валеріан.

У цю мить Стерн різко змахнув рукою, і жест вийшов не імпульсивним, а відточеним, ніби він репетирував його не раз і не два. Міра встигла помітити, як його пальці складаються в знайому послідовність, як плечі трохи подаються вперед, і вже наступної секунди структура закляття спалахнула темним вузлом просто над його долонею — складна, багаторівнева, щільно зібрана, явно підготовлена заздалегідь і лише чекала команди. Повітря у дворі здригнулося, і тло здійнялося різко, без попередження, так, що в Міри стиснулося в грудях, ніби вона вдихнула надто швидко.