Частина 12 Перша кров: Підсумок

Після відходу Валеріана розмова стихла не одразу, а ніби повільно видихнулася, однак сон усе одно не прийшов ні до кого з них, і тиша в лазареті стала густішою, ніж була раніше. Час від часу спалахували слабкі діагностичні руни, їхнє світло ковзало по стелі, по металевих краях ліжок, по обличчях, які в темряві здавалися блідішими, ніж удень. Черговий цілитель обходив ряди повільно й рівно, не поспішаючи, занотовував показники в тонкий планшет, іноді торкався зап’ястя чи чола, і щоразу, коли він наближався до ширми Демоніка, Міра мимоволі напружувалася, хоча й намагалася цього не показувати.

Вона помічала це напруження вже запізно: спершу стискалися пальці, потім піднімалися плечі, і тільки тоді вона змушувала себе розслабитися, бо не хотіла, щоб хтось побачив, наскільки їй не байдуже. Плече ни́ло, але біль поки що був різкий, з перебоями, і Міра злилася на себе за те, що не може просто вимкнути тіло, як лампу.

Коли цілитель відсунув ширму, щоб перевірити Демоніка, Міра краєм ока стежила за кожним рухом, ніби від цього щось залежало, і лише коли ширма знову стала на місце, вона дозволила собі повільний видих. Вона не знала, що саме хоче почути: запевнення, що все стабільно, чи бодай якесь слово, але ніхто нічого не сказав, і від цього всередині стало порожньо.

Ближче до світанку біль у плечі змінився, він уже не різав, а став тупим і рівним, майже як фон у спокійний день, і Міра раптом зрозуміла, що до цього теж можна звикнути. Вона обережно поворухнула рукою, перевірила, чи не прострілює, і тільки тоді знову лягла рівніше, намагаючись не зачепити край пов’язки.

Щойно вона заплющувала очі, перед нею знову поставав той момент, де кістяний шпиль летить у їхній бік, занадто швидко, занадто прямо, і вона не встигає. Щоразу вона намагалася змінити цей кадр, зробити крок убік раніше, відвести руку точніше, розвернути корпус так, щоб удар ковзнув повз, але пам’ять уперто тримала первісну версію, і в ній усе відбувалося так само, як тоді. Вона почала помічати дрібниці, яких не бачила раніше: як сіпнувся край мантії, як напружилися пальці, як коротко перехопило подих, і від цього ставало тільки гірше, бо тіло знову проживало те саме.

— Ти не спиш, — тихо сказав Кастіан, не розплющуючи очей, і його голос був спокійний, ніби він не питав, а констатував.

— Ні, — відповіла Міра, і в цьому «ні» було більше втоми, ніж хотілося б.

— Я теж.

Нікс фиркнула в темряві, і навіть у цьому звуці було чутно, що вона не спить, а просто лежить із заплющеними очима, щоб не розмовляти довше, ніж треба.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Влаштуємо клуб безсоння, вступ безкоштовний, але виходу немає.

З-за ширми долинув слабкий смішок, короткий і сухий, який одразу перейшов у кашель, і Міра відчула, як її живіт стиснувся сам по собі.

— Не смішіть мене, — пробурмотів Демонік, і в його голосі було стільки крихкої іронії, що Міра не знала, чи їй полегшало, чи стало ще тривожніше.

Вона повернула голову до стелі, дивилася на тьмяні руни й намагалася рахувати їхні спалахи, бо рахунок допомагав не повертатися до шпиля. Раз, два, пауза, знову раз. Плече ни́ло рівно, і це було навіть гірше, ніж гострий біль, бо тупий біль не давав забути про себе ні на секунду.

До ранку лазарет знову ожив, і це сталося раптово, ніби хтось повернув невидимий важіль. Двері відчинилися ширше, хтось заговорив голосніше, ніж дозволяла ніч, з’явилися нові пацієнти: один із опіками після невдалого закляття, шкіра на передпліччі почервоніла й блищала, інший із переломом після тренувального спарингу, його нога лежала неприродно рівно, і він уперто стискав зуби, щоб не стогнати. Цілителі рухалися швидше, руни спалахували частіше, запах зілля став різкішим, і Міра раптом відчула, що їхня ніч уже не виняток, а просто частина графіка.

Їй стало ясно це не розумом, а якимось холодним усвідомленням: інцидент у секторі Б-3 уже перестав бути центральною подією для будівлі, він більше не був тим, про що шепочуться, він розчинявся в загальному потоці травм, збоїв, помилок і невдалих рішень. Учора це здавалося катастрофою, а сьогодні це вже рядок у звіті.

Міра відчула легкий укол образи, ніби хтось применшив те, що для неї було великим, але одразу ж відкинула цю думку, бо «Омега» ніколи не зупинялася через чиїсь емоції.

За кілька годин їх почали по одному викликати на коротку розмову з представником адміністрації. Формально — для фіксації обставин, і це слово прозвучало надто акуратно, надто чисто. Насправді — щоб звірити версії, щоб перевірити, чи співпадають їхні спогади, чи не розходяться в деталях, які можуть виявитися важливішими, ніж здається.

Коли назвали її прізвище, Міра відчула, як у животі щось стислося, але вона підвелася спокійно, поправила пов’язку на плечі, ніби це була звичайна формальність, і на мить глянула на ширму Демоніка, хоча не була певна, що він це бачить. Вона знала, що зараз доведеться повторити все ще раз, слово в слово, і найбільше її лякало не те, що вона щось забуде, а те, що згадає зайве.

— Повернись швидко, — тихо сказала Нікс, і в її голосі не було жарту.

— Повернуся, — відповіла Міра, і цього разу вона пообіцяла це не їм, а собі.

Міру провели до невеликої кімнати за лазаретом, і вже сам коридор туди був іншим — тихішим, чистішим, із запахом трав і спирту, який різав ніс, але водночас заспокоював, бо означав порядок. Двері зачинилися за спиною з коротким, глухим звуком, і Міра відразу відчула, як у неї напружилися плечі, хоча вона не дозволила собі випростатися чи змінити крок.

За столом сидів канцлер Цитаделі — сухий чоловік із вузьким обличчям, тонкими губами й бездоганно вирівняними рунами на манжетах, і ці руни були настільки рівні, що Міра мимоволі подумала, скільки часу потрібно, щоб вивести їх так акуратно. Поруч стояв писар зі сувоєм, уже розгорнутим, перо в його пальцях було готове, ніби вони чекали не відповіді, а тільки підтвердження.

— Грімм Міракс, — промовив канцлер, не підводячи очей, і його голос був рівний, без жодної зайвої інтонації. — Підтвердіть: під час практики в секторі Б-3 стався самовільний викид нестабільної енергії, що призвів до пошкодження ізоляції та звільнення об’єкта?