Глава 12 Перша кров: Підсумок

Після відходу Валеріана розмова стихла не одразу, а повільно вичахла. Сон не прийшов ні до кого, і тиша в лазареті стала ще густішою. Час від часу спалахували слабкі діагностичні руни, їхнє світло ковзало по стелі, металевих краях ліжок і блідих у темряві обличчях. Черговий цілитель обходив ряди без поспіху, занотовував показники в тонкий планшет, іноді торкався зап’ястя чи чола. Щоразу, коли він підходив до ширми Демоніка, Міра мимоволі напружувалася.

Вона помічала це запізно: спершу стискалися пальці, потім підіймалися плечі, і лише тоді вона змушувала себе розслабитися. Не хотіла, щоб хтось побачив, наскільки їй не байдуже. Плече нило. Біль ще був різкий, уривчастий, і Міра злилася, що не може просто вимкнути тіло, як лампу.

Коли цілитель відсунув ширму, щоб перевірити Демоніка, Міра краєм ока стежила за кожним рухом. Лише коли ширма стала на місце, вона повільно видихнула. Не знала, чого хоче більше: почути, що все стабільно, чи бодай якесь слово. Але ніхто нічого не сказав, і всередині стало порожньо.

Ближче до світанку біль у плечі змінився: уже не різав, а став тупим і рівним. Міра обережно поворухнула рукою, перевірила, чи не прострілює, і тільки тоді лягла рівніше, намагаючись не зачепити пов’язку.

Щойно вона заплющувала очі, перед нею знову виникав той момент: кістяний шпиль летить у їхній бік, занадто швидко, занадто прямо, а вона не встигає. Щоразу Міра намагалася переписати цю мить: раніше ступити вбік, точніше відвести руку, розвернути корпус, щоб удар ковзнув повз. Але пам’ять уперто тримала первісну версію. Вона почала бачити деталі, яких не встигла помітити тоді: сіпнувся край мантії, напружилися пальці, коротко перехопило подих. Від цього ставало тільки гірше.

— Ти не спиш, — тихо сказав Кастіан, не розплющуючи очей.
— Ні, — відповіла Міра. У цьому «ні» було більше втоми, ніж їй хотілося.
— Я теж.

Нікс фиркнула в темряві.
— Чудово. Влаштуємо клуб безсоння. Вступ безкоштовний, виходу немає.

З-за ширми долинув слабкий смішок, що одразу перейшов у кашель, і в Міри стиснулося під ребрами.
— Не смішіть мене, — пробурмотів Демонік.

Міра повернула голову до стелі й стала рахувати спалахи рун. Раз, два, пауза, знову раз. Це допомагало не повертатися до шпиля. Тупий біль у плечі був навіть гірший за гострий: не давав забути про себе ні на мить.

До ранку лазарет ожив так раптово, ніби хтось смикнув невидимий важіль. Двері відчинилися ширше, голоси стали гучніші, з’явилися нові пацієнти: один з опіками після невдалого закляття, другий із переломом після спарингу. Цілителі рухалися швидше, руни спалахували частіше, запах зілля став різкішим, і Міра раптом зрозуміла: їхня ніч уже не виняток, а просто частина графіка.

Інцидент у секторі Б-3 перестав бути головною подією будівлі. Учора це здавалося катастрофою, а сьогодні стало рядком у звіті. У Міри кольнула образа, але вона відразу відкинула цю думку: «Омега» ніколи не зупинялася через чужі емоції.

За кілька годин їх почали викликати по одному на коротку розмову з представником адміністрації. Формально — для фіксації обставин. Насправді — щоб звірити версії й перевірити, чи не розходяться вони в деталях.

Коли назвали її прізвище, в животі неприємно стиснулося. Міра підвелася спокійно, поправила пов’язку й на мить глянула на ширму Демоніка. Зараз доведеться повторити все знову. Найбільше її лякало не те, що вона щось забуде, а те, що згадає зайве.

— Повернись швидко, — тихо сказала Нікс.
— Повернуся, — відповіла Міра. Цього разу вона пообіцяла це не їм, а собі.

Її провели до невеликої кімнати за лазаретом. Уже коридор туди був іншим: тихішим, чистішим, з різким запахом трав і спирту. Двері зачинилися за спиною коротко й глухо, і Міра відчула, як знову напружилися плечі.

За столом сидів канцлер Цитаделі — сухий чоловік із вузьким обличчям, тонкими губами й бездоганно вирівняними рунами на манжетах. Поруч стояв писар із уже розгорнутим сувоєм, перо в його пальцях чекало не відповіді, а підтвердження.

— Грімм Міракс, — промовив канцлер, не підводячи очей. — Підтвердіть: під час практики в секторі Б-3 стався самовільний викид нестабільної енергії, що призвів до пошкодження ізоляції та звільнення об’єкта?

Міра дивилася на нього спокійно, хоч усередині ще жила ніч, запах гару і той ривок, після якого все посипалося. Кінчики пальців похололи, але вона тримала руки рівно.

— Сталося пошкодження ізоляції, — відповіла вона. — Об’єкт звільнився.

Писар заскрипів пером, і цей звук неприємно пройшовся по нервах.
— Ви не помітили зовнішнього втручання? — спитав канцлер і нарешті підняв очі.

Погляд у нього був світлий, уважний, без поспіху. Міра раптом зрозуміла: він не шукає правду, він перевіряє, чи вона тримається обраної лінії. У пам’яті спливли слова Валеріана: офіційна версія буде іншою. Вона витримала паузу трохи довше, ніж дозволяла ввічливість.

— Ні, — сказала вона.

Слово прозвучало коротко й чітко. У грудях щось стиснулося — не страх, а злість на те, що правда тут нічого не важить, якщо її немає в протоколі.

Канцлер кивнув.
— Ви вільні.

Коли її вивели назад у загальний зал, шум повернувся одразу: приглушені голоси, шарудіння тканини, кроки по каменю. Пахло ліками й потом. У Міри трохи запаморочилося в голові: напруга, яку вона тримала в тій кімнаті, повільно відпускала.

Вона зустрілася поглядом із Нікс. Та ледь підняла брову — питання, обурення, готовність лаятися. Міра майже непомітно кивнула. Цього вистачило. Нікс стиснула губи, але промовчала: навколо було забагато вух.

До полудня Демоніка перевели зі стабілізаторів на легший режим. Міра помітила це відразу: звук апаратів змінився, став менш різким. Він уже міг сидіти, хоч кожен рух давався важко, і коли намагався випростатися, на лобі виступала тонка волога.

Під пов’язкою на грудях проступали темні сліди — уже не чорні, як уночі, а сіро-лілові, розмиті по краях. Міра дивилася на них довше, ніж слід, і пам’ять знову нагадала, як близько вони були до гіршого.