Глава 11 Тиша для небажаних

Нікс рвучко сіла, ніби її смикнули за невидиму нитку. Жетон на шиї вмить нагрівся й обпік шкіру крізь комір. Вона втягнула повітря, стиснула метал і відчула знайомий тривожний імпульс: частий, уривчастий.

Поруч Кастіан уже підвів голову. Його жетон теж пульсував, але інакше: рівно, короткими чіткими ударами.
— Сектор Б-3, — тихо сказав він.
— Звідки ти...
— За напрямком відгуку.

Нікс уже скидала ковдру й шнурувала берці, плутаючись у вузлі більше, ніж дозволяла собі зазвичай.
— Ми не можемо спускатися туди без допуску.
Кастіан глянув на неї. Вперше за весь час у його очах з’явився не звичний спокій, а сумнів.
— Якщо це хибна тривога, нас відрахують.
— А якщо ні? — кинула Нікс. — Ти хочеш сидіти й чекати звіту?

Він завмер. Його вчили інакше: спершу наказ, потім дія. Спершу система, потім ризик. Так було завжди. Так правильно. Але жетон Міри бився надто часто.

Кастіан підвівся.
— Добре.

Вони побігли. Коридори до підвалів були частково перекриті, аварійні руни тьмяно блимали на стінах, повітря важчало з кожним кроком. Нікс летіла попереду, раз у раз озираючись: їй здавалося, що імпульс жетона слабшає, і це лякало більше за будь-який крик.

Кастіан першим помітив, що блокування нестандартне.
— Це не навчальний захист, — сказав він, зупинившись біля дверей і провівши пальцями по руні. — Хтось перерізав живлення.
Нікс видихнула.
— Знімеш?
Він не відповів одразу. Його мана лягла на чужу структуру тонко, обережно. Руна здригнулася, але не згасла.
— Швидше! — прошипіла Нікс, і в голосі вже бриніла паніка.
— Якщо зірву грубо, сектор схлопнеться, — коротко сказав Кастіан, не відводячи погляду від плетіння.

Вона застигла. І саме тоді з глибини коридору долинув крик. Не різкий. Зірваний. Нікс зблідла.
— Кас.

Він не озвався. Лише змінив частоту плетіння, обійшов вузол не силою, а ходом навколо, і замок глухо клацнув.

Двері відчинилися.

всередину вдарив запах крові, змішаний із гниллю.
— Що за...
Слова в Нікс урвалися.

Мортум повільно розвернувся до них. Одна з його голів ще диміла після удару Міри: розірвана шкіра, чорний слиз, що стікав униз.

Нікс відступила на крок. Кастіан теж. Вони вперше бачили таке не в підручнику, не під склом і не в ланцюгах.
— Він надто великий, — тихо сказав Кастіан.

Тоді вони побачили Міру. Вона стояла криво, плечем упершись у стіну, з неприродно опущеною рукою й закривавленою ногою, але все ще тримала нитку, врізану в основу шиї потвори. Поряд на підлозі лежав Демонік.

Тварюка рвонулася. Нікс зреагувала першою. Її тіло звикло бити раніше, ніж думати. Вона висмикнула стилет і кинулася вперед.

Лезо ввійшло в око однієї з голів. Глибоко.
— Ей! — крикнула вона. — На мене!

Дурно. Небезпечно. Але спрацювало.

Голова сіпнулася, паща клацнула в повітрі, шия розвернулася до Нікс, і на коротку мить увага потвори змістилася. Мортум ударив у її бік. Нікс відскочила, ковзнула під шипом, але хвиля повітря збила рівновагу, і вона ледь встояла. Іскри сипнули від удару по каменю.

Кастіана відкинуло на крок. Він уперся п’ятою в мокрий камінь і швидко оцінив структуру. Три шиї. Один вузол.
— Міро! — крикнув він. — Тримай його ще секунду! Він нестабільний. Вузол зміщений!

Нікс побачила, як Міра падає на коліно, як рука ще тримає петлю, а корпус уже не витримує, і страх у ній обернувся люттю.
— Підіймайся! — крикнула вона. — Не смій помирати раніше за мене!

Срібна нитка Кастіана пішла у вузол глибше, ніж він планував. Він змістив кут, підлаштував частоту, і в ту ж секунду Міра, зціпивши зуби, стисла свою петлю востаннє.

Структура тріснула в основі. Три голови смикнулися в різні боки, корпус перекосило, шви розійшлися, і все це важко гепнулося на камінь, розбризкавши темний слиз.

Ще мить, і плоть почала чорніти. Потім осипатися. Те, що щойно було тілом, розкладалося на очах: тканини втрачали форму, кістяні шипи кришилися, і за кілька подихів на камені лишився густий чорний прах, ще теплий.

Запала тиша.

Міра все ще тримала витягнуту руку, пальці зведені судомою, і не одразу збагнула, що нитки вже не напружені.
— Він... — прошепотіла Нікс, дивлячись на чорний шар на підлозі.

Кастіан ще кілька секунд по інерції тримав плаский щит, хоча вже не було що стримувати. Рука тремтіла, мана пульсувала нерівно. Нарешті він опустив її, ніби все ще чекав, що з підлоги щось підніметься.

Міра спробувала вдихнути і не змогла. Повітря стало густим, як вода. Перед очима потемніло.

Вона засміялася. Спершу майже беззвучно.
— Все... — видихнула вона. — Все...

Сміх зірвався в кашель. Її зігнуло навпіл, і вирвало просто на камінь, поруч із чорним прахом. Різкий запах жовчі змішався з кров’ю та гниллю.

Нікс відвернулася, але не відійшла.
— Чорт...

У неї самої тремтіли руки. Стилет досі був затиснений так міцно, що побіліли кісточки. Коли вона спробувала витерти лезо об рукав, зрозуміла, що рукав уже в крові.
Не своїй? Своїй? Вона не знала. І не хотіла знати.

— Кас... — тихо сказала вона.

Кастіан уже був біля Демоніка. Опустився навколішки, перевірив пульс на шиї, потім на зап’ясті. Рухи точні, майже автоматичні.
— Живий.

Голос у нього був надто спокійний, той самий, яким він відповідав на семінарах, коли всі панікували. Але пальці тремтіли. Нікс це бачила.

Міра повільно підвела голову. Обличчя бліде, губи в крові, погляд розфокусований.
— Не смій... — прошепотіла вона. І вже не було зрозуміло, до кого це звернено.
— Живий, — повторив Кастіан тихіше, ніби слово могло щось змінити.

Вона ковтнула, збираючи зір докупи. Шия тягнула, у вухах стояв гул, плече пульсувало так, що світ по краях то темнів, то повертався. Камінь під нею був холодний і вологий, і це тримало при тямі.
— Ми... — вона ковтнула ще раз. — Ми вбили його.