Частина 11 Тиша для небажаних

Нікс різко випросталася, ніби її смикнули за невидиму нитку, і жетон на її шиї нагрівся так раптово, що обпік шкіру крізь комір. Вона різко втягнула повітря, пальці автоматично стиснули метал, і в ту ж секунду відчула знайомий, тривожний імпульс — частий, уривчастий.

Поруч Кастіан уже підвів голову. Його жетон теж пульсував, але інакше — рівніше, короткими, чіткими ударами.

— Сектор Б-3, — тихо сказав він, і в голосі не було вагання.

— Звідки ти… — Нікс уже скидала ковдру, серце калатало швидше, ніж хотілося.

— За напрямком відгуку, — коротко відповів він, і його пальці на мить зависли над жетоном, ніби він звірявся з картою, яку бачив лише він.

Нікс уже шнурувала берці, пальці ковзали по шнурках, і вона двічі помилилася з вузлом, бо поспішала більше, ніж дозволяла собі зазвичай.

— Ми не можемо спускатися туди без допуску, — сказала вона швидко, але вже стояла.

Кастіан подивився на неї. Уперше за весь час у його очах було не звичне зібране спокійне світло, а сумнів, гострий і неприйнятний для нього самого.

— Якщо це хибна тривога, нас відрахують, — сказав він тихо.

— А якщо не хибна? — різко кинула Нікс, і голос її вийшов надто гострим. — Ти хочеш сидіти й чекати звіту?

Він завмер на мить. Його виховали інакше. Спершу наказ. Потім дія. Спершу система. Потім уже ризик. Так було завжди. Так правильно. Але жетон Міри пульсував надто часто. Надто різко.

Кастіан різко підвівся.

— Добре, — сказав він коротко.

Вони побігли. Коридори до підвалів були частково перекриті, аварійні руни тьмяно блимали на стінах, і повітря стало важчим, ніби самі стіни знали, що щось пішло не так. Нікс бігла першою, але постійно озиралася, бо їй здавалося, що імпульс жетона слабшає, і це лякало більше за будь-який крик.

Кастіан першим помітив, що блокування нестандартне.

— Це не навчальний захист, — тихо сказав він, зупинившись біля дверей і провівши пальцями по руні. — Хтось перерізав живлення.

Нікс різко видихнула.

— Ти можеш її зняти?

Він не відповів одразу. Його мана лягла на чужу структуру тонко, обережно, як підкладка під тріснуту плиту. Руна здригнулася, але не згасла.

— Швидше! — прошипіла Нікс, і в її голосі з’явилася паніка, якої вона не хотіла показувати.

— Якщо я зірву її грубо, сектор схлопнеться повністю, — коротко сказав Кастіан, не відводячи погляду від плетіння.

Вона завмерла на секунду, і ця секунда розтягнулася. І саме в цей момент із глибини коридору долинув крик. Не різкий. Зірваний. Нікс зблідла.

— Кас.

Він не відповів. Просто різко змінив частоту плетіння, перебудував вузол не силою, а обхідним шляхом, і замок клацнув коротко, глухо.

Двері відчинилися.

Вони вдерлися всередину, і перше, що вдарило в ніс, — запах крові, змішаний із гниллю.

— Що за… — слова в Нікс обірвалися.

Мортум розвернувся до них, повільно, ніби не поспішав, і одна з його голів досі диміла після удару Міри, шкіра там була розірвана, чорна слиз сочилася вниз.

Нікс зробила крок назад. Кастіан теж. Вони обоє вперше бачили таке не на сторінці підручника, не під склом, не в ланцюгах.

— Він надто великий… — тихо сказав Кастіан, і це було не зауваження, а констатація.

Потім вони побачили Міру. Вона стояла не рівно, притиснувши плече до стіни, рука висіла неприродно, нога в крові, але вона все ще тримала нитку, що врізалася в основу шиї потвори. І Демоніка на підлозі.

Тварюка рвонулася. Нікс зреагувала першою, бо її тіло звикло бити раніше, ніж думати. Вона висмикнула стилет, не чекаючи плану, не чекаючи команди, і кинулася вперед.

Стилет увійшов в око однієї з голів. Глибоко.

— Ей! — крикнула вона надто голосно, і голос її зірвався. — На мене!

Це було дурно. Небезпечно. Але спрацювало.

Голова сіпнулася, паща клацнула в повітрі, шия розвернулася до неї, і на частку секунди увага потвори змістилася. Мортум ударив у її бік. Нікс відскочила, ковзнувши під шипом, але хвиля повітря збила її рівновагу, і вона ледь втрималася на ногах. Іскри розлетілися від удару по каменю.

Кастіана відкинуло на крок назад від сили руху тварюки, він уперся п’ятою в мокрий камінь і ледве встояв. Його погляд швидко оцінив структуру. Три шиї. Один вузол.

— Міро! — різко крикнув він. — Тримай його ще секунду! Він нестабільний! — видихнув Кастіан, і слова прозвучали уривчасто, бо він уже тримав у голові схему. — Вузол зміщений!

Нікс побачила, як Міра падає на коліно, як її рука ще тримає петлю, але корпус більше не витримує, і страх у ній не зник, він просто змінився люттю, гарячою й різкою.

— Підіймайся! — крикнула вона Мірі, навіть не усвідомлюючи, що голос у неї зривається. — Не смій помирати раніше за мене!

Це було дурно. Непотрібно. Але зараз у ній говорив страх, і він вимагав крику. Срібна нитка Кастіана увійшла у вузол глибше, ніж він планував, він змістив кут, підлаштував частоту, і в цю ж секунду Міра, зціпивши зуби так, що аж заніміли щоки, стисла свою петлю востаннє.

Структура розійшлася. Просто тріснула в основі. Три голови смикнулися в різні боки, ніби кожна намагалася втримати власну вісь, корпус перекосило, шви розійшлися, і все це гепнулося на камінь важкою, вологою масою, що розбризкала темну слиз по підлозі.

За секунду плоть почала темніти. Ще за секунду — осипатися. Те, що щойно було тілом, розкладалося просто на очах, тканини втрачали форму, кістяні шипи кришилися, і за кілька подихів на камені лежав густий, чорний шар праху, ще теплий.

І настала тиша.

Міра все ще тримала витягнуту руку, пальці зведені судомою, і вона не одразу збагнула, що нитки більше не напружені, що вузол порожній.

— Він… — прошепотіла Нікс, дивлячись на чорний шар на підлозі. — Він…

Вона не договорила, бо слова не складалися. Кастіан ще кілька секунд по інерції тримав плаский щит перед ними, хоча вже не було що стримувати. Рука тремтіла, мана пульсувала нерівно, потім він повільно опустив її, ніби боявся, що якщо зробить це різко, щось знову підніметься з підлоги.