Глава 10 За порогом сприйняття

Березень у Цитаделі приходив не з теплом і квітами, а з туманом. Вологим, густим, важким. Міра зрозуміла це ще вночі, коли прокинулася від того, що повітря стало щільнішим, а дихати важче. Зранку ковдра була вологою по краях, ніби її лишили надворі. Вона сіла на ліжку й торкнулася стіни. Камінь був сирий.

Волога піднімалася від підніжжя гір і просочувала обсидіан. Здавалося, стіни починали дихати. У вузьких проходах Міра торкалася їх плечем і залишала на мантії темні плями. Спершу витирала їх. Потім перестала.

У коридорах осів запах старого пергаменту, мокрої вовни й землі. Він не зникав, лишався у волоссі, в складках мантії, в горлі.

Саме в цей час зимова витривалість починала тріскати. Тихо, без оголошень.

На третьому тижні в когось не минав кашель. У когось від лужного мила тріскалася шкіра на руках. У когось на лекції раптом ішла кров із носа, і людина затискала його рукавом, вдаючи, що нічого не сталося.

Некромантів не шкодували.

Валеріан де Морте не вважав гарячку причиною для пропуску. Якщо хтось приходив блідий, з гарячковим блиском в очах і тремтячими руками, він лише кидав погляд і наказував продовжувати. Виняток був один: коли студент падав. Тоді старшокурсники мовчки піднімали його й несли до лазарету.

У лазареті стало тісно. Міра знала це не з чуток: двічі носила туди воду для Ґрети. Там уже бракувало навіть стільців.

Робочий тиждень почався в Колодязі.

Двадцять два першокурсники стояли колом на арені. Сирість відчувалася ще до команди. Пісок під ногами був вологий і липкий, чіплявся до підошов і гальмував крок. Мантія обважніла, волосся біля скронь злипалося. Міра провела пальцями по шиї, ніби могла стерти цю вологу одним рухом.

Вона швидко глянула праворуч, потім ліворуч. Втомленою була не лише вона.

На декого на рукавах виднілися свіжі шви, накладені вночі замість сну. У когось біліли надто акуратні пов’язки. Нікс стояла на два місця лівіше, з трохи піднятими плечима. Міра знала цей жест: так вона стримувала тремтіння.

Валеріан з’явився в центрі арени без поспіху. Навіть у цьому сирому повітрі він виглядав зібраним. У руках ніс невелику металеву скриньку, оковану свинцем. Звичайну, але Мірі від одного погляду на неї похолоділо між лопатками.

На ньому був тренувальний жилет із магічними пластинами, що ловили світло й повертали його тьмяними відблисками. Він поставив скриньку на пісок майже без звуку.

— До цього моменту ви працювали зі статикою, — сказав він.

У Колодязі навіть тихі слова звучали як наказ.

— Ви плели сітки навколо предметів, позбавлених власної волі. Сьогодні спробуєте втримати живий фон.

Він відкинув кришку.

— Це есенція, витягнута із сутностей нижчого порядку. Вона хаотична. Вона зла. І хоче повернутися в землю, забравши по дорозі все, до чого дотягнеться.

На слові «все» Міра стиснула пальці й одразу змусила себе їх розтиснути. Не варто входити у вправу вже скутою.

Вона трохи змінила стійку. Пісок чавкнув під підошвою. Сьогодні доведеться тримати спину рівніше, ніж завжди. Тіло зраджує першим.

Міра чекала спалаху, різкого руху, чогось, що примусить відступити. Але нічого не вибухнуло.

Блідо-зелена маса повільно витекла зі скриньки й розпливлася по піску густими хвилями. Ліниво. Повільно. Від цього ще гірше.

У Міри похололи долоні, хоч вона стояла далеко.

Маса ніби відчувала людське тепло. Не стрибала, не кидалася. Просто повзла до нього.

Позаду хтось тихо втягнув повітря. Хтось зробив півкроку назад і завмер, зрозумівши, що видав страх.

Жетон на шиї Міри коротко здригнувся. Вібрація була слабка, але виразна. Вона притисла метал долонею, ніби могла заспокоїти дотиком. Не допомогло, лише ритм став рівнішим.

Вежа вже помітила проблему.

— Працюватимете парами, — продовжив Валеріан, ніби на піску лежав звичайний інструмент. — Один тримає, другий страхує сіткою. Якщо перший втрачає резонанс, другий зобов’язаний замкнути контур, перш ніж фон торкнеться шкіри.

Слово «шкіри» прозвучало надто конкретно. Міра мимоволі зосередилася на зап’ястках, шиї, відкритих ділянках над рукавами. Вона ковзнула поглядом по Нікс. Їхні очі зустрілися.

Разом?

Нікс ледь помітно кивнула.

Всередині Міри піднялася знайома суміш злості й концентрації. Небезпечна тим, що легко переходила в поспіх. Вона повільно вдихнула сире повітря і змусила себе не дивитися на зелену масу довше, ніж треба.

Есенція розтікалася піском, і там, де торкалася, він темнів, наче намокав чимось важчим за воду. Один із першокурсників ковтнув занадто голосно. Хтось шепнув щось нервове й одразу замовк.

— Перша пара, — сказав Валеріан.

Пульс прискорився. Міра перевірила дихання, опустила плечі, розтиснула пальці, ще раз торкнулася жетона. Сьогодні доведеться тримати не тільки фон, а й себе. І це було важче.

— Ґрімм, Рейвен, Вайлет, Ворт, у центр.

Вона ступила вперед, і перший крок відгукнувся в жетоні частішим биттям. Метал ніби підлаштовувався під чужу агресивну енергію й не давав їй пройти глибше. Міра машинально притисла його до грудей, відчула тепло шкіри й опустила руку. Не хотіла виглядати так, ніби вже програє.

Поруч рухався Демонік, рівно й без поспіху. Нікс ішла з лінивою впевненістю, але Міра помітила, як на мить стиснулися її пальці на ремені зап’ястя. Кастіан був останнім і виглядав гірше за всіх: плечі нижче, ніж завжди, погляд не тримався в одній точці.

— Завдання: розділити згусток на чотири рівні частини й утримувати їх у повітрі десять хвилин. Якщо хоч один утратить контроль, фон здетонує й вип’є резерв усієї групи. Почали.

Десять хвилин.

Число осіло в грудях важким каменем, і Міра одразу змусила себе думати не про кінець, а про першу секунду.

Вони підняли руки.

Туман опирався не силою, а характером. Не бив і не штовхав, а намагався вислизнути туди, де його ніхто не тримає. Її канали відкрилися, і перший дотик живого фону виявився слизьким, холодним і настільки чужим, що тіло захотіло відсмикнутися.