Частина 10 За порогом сприйняття

Березень у Цитаделі завжди приходив не так, як у книжках. Не з теплом і не з квітами. Спершу приходив туман. Вологий, густий, важкий. Міра зрозуміла це ще вночі, коли прокинулася від того, що повітря стало густішим, а дихати — складніше. Ковдра зранку виявилася вологою по краях, ніби її залишили надворі. Коли вона відкинула її й сіла, пальці самі потягнулися перевірити камінь стіни поруч із ліжком. Камінь був сирий.

Волога піднімалася знизу, від підніжжя гір, і просочувала обсидіан. Стіни наче починали дихати. У вузьких проходах Міра час від часу торкалася їх плечем, і на тканині мантії залишалися темніші плями. Спершу вона намагалася їх витирати. Потім перестала.

У коридорах з’явився запах. Старий пергамент. Мокра вовна. Земля. Він не розвіювався. Просто лишався. Осідав у волоссі, у складках мантії, у горлі.

Це був той час, коли зимова витривалість починала ламатися. Тихо. Без оголошень.

У когось на третьому тижні не минав кашель. Вночі він лунав з різних кутів корпусу, і Міра одного разу зловила себе на тому, що рахує ці звуки замість подихів. У когось від лужного мила тріскалася шкіра на руках, і на пальцях з’являлися тонкі червоні лінії, які щипали навіть від холодної води. У когось на лекції раптом ішла кров із носа, і людина швидко затискала ніс рукавом, удаючи, що це нічого.

Некромантів не шкодували.

Валеріан де Морте не вважав гарячку причиною пропуску. Якщо хтось приходив блідий, із блиском у очах і руками, що трохи тремтіли, він лише кидав короткий погляд і наказував продовжувати. Єдиний виняток траплявся тоді, коли людина падала. Якщо температура була такою, що студент просто валився під ноги, тоді його піднімали старшокурсники і мовчки відносили до лазарету.

У лазареті стало тісно. Міра знала це не з чуток. Двічі вона носила туди воду для Ґрети. Там уже не вистачало навіть стільців.

Робочий тиждень почався в Колодязі.

Двадцять два першокурсники стояли колом на арені. Міра відчула сирість одразу, ще до команди. Пісок під ногами був вологий і липкий. Він чіплявся до підошов і тягнув кроки, ніби не хотів їх відпускати. Мантія на плечах стала важчою, а волосся біля скронь почало злипатися. Міра провела пальцями по шиї, ніби могла стерти цю вологу одним рухом.

Вона швидко глянула праворуч. Потім ліворуч.

Не тільки вона виглядала втомленою.

У декого на рукавах були свіжі шви. Їх явно накладали вночі, замість сну, і нитки ще трохи світліли на темній тканині. У когось на зап’ястках біліли пов’язки, надто акуратні, щоб їх не помітити. Нікс стояла на два місця лівіше. Плечі в неї були трохи підняті. Міра знала цей жест. Нікс так стримувала тремтіння.

Валеріан з’явився в центрі арени без поспіху.

Навіть у цьому сирому повітрі він виглядав зібраним. У руках він ніс невелику металеву скриньку, оковану свинцем. Звичайна річ. Але щойно Міра побачила її, між лопатками пробіг холод.

На ньому був тренувальний жилет із магічними пластинами. Пластини ловили світло і повертали його назад тьмяними відблисками, ніби світло не затримувалося на них надовго.

Валеріан поставив скриньку на пісок. Обережно. Майже без звуку.

— До цього моменту ви працювали зі статикою, — сказав він.

Голос не був гучний, але в Колодязі навіть тихі слова звучали як наказ. Звук тут не губився. Він повертався від стін і ставав чіткішим.

— Ви плели сітки навколо предметів, позбавлених власної волі. Сьогодні ви спробуєте втримати живий фон.

Він на мить замовк.

— Це есенція, витягнута із сутностей нижчого порядку. Вона хаотична. Вона зла. І вона хоче повернутися в землю, забравши по дорозі все, до чого дотягнеться.

На слові «все» пальці Міри самі стиснулися. Вона одразу змусила себе розтиснути їх. Не варто входити у вправу вже напруженою.

Вона трохи змінила положення ніг. Пісок тихо чавкнув під підошвою. Міра подумала, що сьогодні треба тримати спину рівніше, ніж зазвичай. Тіло завжди зраджує першим.

Валеріан відкинув кришку.

Міра чекала спалаху. Або різкого руху. Чогось, що одразу змусить відступити.

Але нічого не вибухнуло.

Блідо-зелена маса повільно витекла зі скриньки й розтеклася по піску густими хвилями. Рух був лінивий. Повільний. І від цього ще гірший.

У Міри похололи долоні, хоча вона стояла далеко.

Маса наче відчувала тепло людей. Вона повзла до нього. Не стрибала. Не кидалася. Просто повзла.

У когось позаду вирвалося тихе втягування повітря. Хтось зробив півкроку назад і одразу зупинився, зрозумівши, що цим видав страх.

Жетон на шиї Міри коротко здригнувся.

Вібрація була слабка, але вона відчула її відразу.

Міра притисла жетон долонею, ніби могла заспокоїти його дотиком. Вібрація не зникла. Просто стала рівнішою.

Це означало, що вежа вже помітила проблему. І попередження прийнято.

— Ви працюватимете парами, — продовжив Валеріан, ніби на піску лежала не жива есенція, а звичайний інструмент. — Один тримає, другий страхує сіткою. Якщо перший втрачає резонанс, другий зобов’язаний замкнути контур, перш ніж фон торкнеться шкіри.

Слово «шкіри» прозвучало занадто конкретно, і Міра відчула, як її увага миттєво зосереджується на зап’ястках, на шиї, на відкритих ділянках над рукавами. Вона швидко ковзнула поглядом по Нікс, і їхні очі зустрілися, і в цьому погляді було одне коротке питання: «Разом?»

Нікс ледь помітно кивнула.

Міра відчула, як у неї всередині піднімається знайома суміш злості й концентрації, і ця суміш була небезпечна тим, що легко переходила в поспіх. Вона повільно вдихнула, відчула сире повітря в легенях і змусила себе не дивитися на зелену масу довше, ніж потрібно, бо надмірна увага робила її більшу.

Есенція тим часом повільно розтікалася по піску, і там, де вона торкалася, пісок темнів, ніби просочувався чимось важчим за воду. Один із першокурсників ковтнув занадто голосно, і цей звук у тиші здався різким. Хтось шепнув щось нервове, і одразу ж замовк, бо в Колодязі навіть шепіт мав вагу.