Частина 8 Межа зламу

Після обіду, який ледве встиг закінчитися й уже здавався чимось далеким, їх знову загнали в аудиторію з високими вікнами. Щойно Міра переступила поріг, вона відчула, що повітря тут інше. Сухіше. Наче застояне. У ньому був запах старого каменю й крейди, і цей запах чомусь залишався на язиці, хоч вона навіть не говорила.

На підвіконнях лежав пил, такий густий, що здавалося, його ніхто не чіпав роками. Сонце просочувалося крізь брудні шибки тонкими смугами, але тепла від нього майже не було. Світло просто лежало на підлозі й на партах, ніби йому наказали світити, а далі воно вже саме не знало, що робити.

Стеля була висока, і через це кожен звук здавався зайвим. Стук стільця. Шурхіт рукава. Навіть подих. Міра помітила, що студенти сідають тихіше, ніж зазвичай, ніби тут давно склалося правило: не шуміти.

На дошці вже було написано крейдою, рівно й акуратно, без жодної зайвої риски:

Етика взаємодії з нижчими сутностями

Хтось у задньому ряду ковтнув. Звук вийшов надто гучний для цієї тиші.

Магістр Ізольда стояла біля кафедри так рівно, що здавалося, вона там стояла завжди. Наче її поставили на це місце разом із меблями й просто не прибрали. Обличчя в неї було гладке, майже нерухоме, а очі дивилися уважно й холодно, і Міра відразу відчула, як у неї напружуються плечі, хоча заняття ще навіть не почалося.

Ізольда не привіталася. Не усміхнулася.

Вона просто заговорила.

— Смерть не домовляється, — сказала вона рівним голосом. — Вона бере те, що їй віддають добровільно.

У залі стало тихо. Не просто тихо — так, що хотілося поворухнутися, аби перевірити, чи ти ще тут.

Ізольда повільно рушила між партами. Її чоботи майже не стукали по каменю, але студенти все одно відчували, як вона проходить поруч. Це відчувалося плечима, спиною, напругою в руках.

Біля Міри хлопець у світлій мантії перестав терти пальцями край зошита. Його рука просто завмерла на місці.

— Жалість — це пробій каналу, — сказала магістр.

Вона зупинилася зовсім поруч. Міра відчула запах трав’яного диму й холодного металу.

— Співчуття — це запрошення.

Говорила вона спокійно, ніби пояснювала щось просте. Саме тому ці слова звучали неприємніше.

— Ви повинні дивитися на нижчу сутність так само, як дивитеся на…

Її погляд ковзнув по столах. По чорнильницях. По пергаменту.

— …інструмент.

Вона зробила кілька кроків далі.

— Без емоцій. Без ототожнення.

Міра відчула, як у неї стискається щелепа. Вона сама не зрозуміла чому, але злість піднялася раптово й тихо, і їй довелося зробити повільний вдих, щоб не видати себе зайвим рухом.

Ізольда зупинилася знову.

— Без фантазій.

На останньому слові погляд Ізольди зупинився на Ліорі. Ліора ніби вдарили невидимою долонею по потилиці: він різко випростався, аж стілець тихо зойкнув по підлозі, і його обличчя на мить стало надто виразним, бо «я ні при чому» завжди виглядає винувато, коли його не питають.

Міра сиділа ближче до середини ряду, і перед нею лежав сувій, уже списаний схемами перекатів, стрілками руху центру ваги, позначками не повторювати й не вірити Стерну, бо це була її звичка: коли страшно, розкладати світ на дрібниці, щоб хоч щось було під контролем. Та слова Ізольди не розкладалися. Вони стікали по свідомості холодом, який не витреш рукавом, і Міра відчула, як у неї в животі з’являється та порожня напруга, що завжди приходила перед помилкою.

Вона згадала перший раз, коли побачила мертве тіло на вулиці Люмос-Вальє, і там не було етики, там було просте: бери або тікай, і навіть думати було розкішшю.

— Ґрімм.

Голос прозвучав так близько, що Міра відчула не лише запах сухих трав, а ще й тонкий слід чорнила, ніби магістриня завжди стоїть поруч із власними правилами. Міра підвела очі.

Ізольда стояла просто перед нею, і її тінь лягла на край сувою так акуратно, ніби навіть тінь уміла дисципліну.

— Повторіть визначення емоційного пробою.

Міра не любила паузи між питанням і відповіддю, бо в паузи завжди встигають пролізти дурні думки, а дурні думки першими тягнуть за собою помилки, тому вона відповіла одразу, рівно, не даючи голосу зірватися ні на шепіт, ні на виклик.

— Емоційний пробій — це момент, коли маг ототожнює себе із сутністю або її стражданням, — сказала вона. — Потік перестає бути керованим і починає впливати на психіку оператора.

— Майже правильно, — промовила Ізольда так само рівно, і слово «майже» прозвучало як відмітка, яку не виправиш усмішкою. — Додайте: і відкриває зворотну воронку. Ніколи не забувайте про симетрію.

Вона відійшла далі так тихо, ніби ковзала по повітрю, а не йшла, і Міра відчула, як у неї ледь опускаються плечі, хоча вона не дозволила собі видихнути занадто голосно. Вальд, що сидів трохи збоку, таки видихнув, і це прозвучало як маленька зрада дисципліни.

— Я думав, ти не слухаєш, — прошепотів він так, наче самі слова могли викликати додаткове завдання, або гірше, привернути увагу.

— Я слухаю, — тихо відповіла Міра. — Просто не все записую, бо якщо я почну записувати все, то перестану думати.

З іншого кінця ряду долинув приглушений смішок — Нікс. Міра навіть без повороту голови знала, що та робить, бо Нікс не вміла довго сидіти «правильно», у неї це свербіло в пальцях. Вона виводила на полях карикатуру: фігурка з короною, а з корони стирчали роги, і малюнок був настільки схожий на магістриню, що це вже межувало з самогубством, або з дуже поганим почуттям гумору, яке тут не цінували.

Магістриня різко обернулася, і рух у неї був такий точний, що Міра відчула його ще до того, як почула ім’я, ніби повітря в аудиторії саме напружилося.

— Ніксано.

Нікс повільно підняла голову, і на її обличчі з’явився вираз ображеної невинності, який у неї виходив так добре, що інколи Міра дивувалася, чому Нікс взагалі вчиться тут, а не продає власні послуги як універсальний алібі.