Частина 7 Руда кров і чорна сталь

Після останнього тесту списки вивісили біля старого вікна в корпусі — там, де завжди тягнуло холодом так, що пальці німіли, навіть якщо ти просто стояв і дивився. Чорнило ще не до кінця висохло, і від нього тягнуло свіжою фарбою. Краї паперу були рівні й гострі, ніби аркуші тільки-но з’явилися тут і ще не встигли стати частиною цієї буденної метушні.

Хтось швидко ковзав очима по рядках і одразу відвертався, ніби там було написано щось, чого краще не читати вдруге. Хтось стояв довше й моргав так часто, наче цифри могли змінитися, якщо дивитися достатньо уважно. Дехто притискав долоню до живота, ніби намагався стримати нудоту, що піднімалася хвилею.

Міра спершу навіть не впізнала власне прізвище.

Від цього в грудях стало дивно порожньо, наче рядок стосувався не її, а когось іншого з таким самим ім’ям. Вона прочитала його вдруге, повільніше. У роті пересохло, хоча вона навіть не говорила. Тоді вона прочитала втретє — уже не для того, щоб зрозуміти, а щоб перевірити: раптом цифра зміниться, якщо дивитися довше, якщо вперто витріщатися на неї, як на тріщину в стіні, від якої залежить, чи стоятиме вся будівля.

Цифра не змінилася.

Десь поруч хтось тихо видихнув, так, ніби весь цей час тримав повітря. Хтось нервово хихикнув, одразу замовк і швидко відкашлявся, роблячи вигляд, що саме це й планував. Потім усе розчинилося в шурхоті кроків і скрипі підошов об камінь. Люди розходилися, плечі торкалися одне одного, зсувалися, знову сходилися. Старші вже щось обговорювали — у них завжди знаходився привід для маленьких святкувань, навіть якщо цей привід був сумнівний. Перший курс тримався купками й мовчав. Вони ще не вміли радіти наполовину і не знали, як поводитися після того, як тебе щойно перевірили до кісток.

Дорогою назад Міра відчувала дивну ватність у тілі, ніби йшла не коридором, а довгою холодною водою. Коли вони зайшли в кімнату №4, ніхто не заговорив першим.

Навіть Нікс.

Зазвичай вона не витримувала пауз і могла знайти репліку майже з будь-якого приводу. Але цього разу просто сіла, поклала долоні на коліна і дивилася в одну точку, наче намагалася зібрати думки, які розсипалися.

Сухий, рівний стукіт у двері змусив усіх підняти голови.

Міра відчула, як у неї напружилися плечі. У цьому корпусі стукіт у двері рідко означав щось приємне.

Кастелян ніколи не чекав дозволу. Він стукав, поки не відчинять. Петлі завили, як завжди, так, ніби їм було боляче.

У руках він тримав рівний стос аркушів. Папір виглядав надто чистим для цього корпусу.

— Розклад другого семестру, — сказав він тим самим тоном, яким повідомляють про нестачу дров узимку.

Без співчуття. Без зайвих слів.

Папір був щільний і сухий. Коли Міра взяла свій аркуш, вона відчула це пальцями. Нікс вихопила свій першою, ніби боялася, що хтось передумає.

— О, прекрасно, — протягнула вона і впала на ліжко, тримаючи розклад над собою. — До векторів додаються «Маніпуляція потоками в русі» і… о, це чудово… «Етика взаємодії з нижчими сутностями». Нас тепер битимуть і виховуватимуть одночасно, щоб ми не забували, за що саме.

Міра підійшла ближче.

Розклад був забитий майже вщерть. На полях уже стояли години, і навіть порожні проміжки виглядали підозріло. Не було пауз. Не було «вікон».

Навіть неділя виглядала як поганий жарт.

Міра відчула, як у неї стискається щелепа.

— Самостійна практика в блоці, — тихо прочитала вона. — Недільний ранок.

— І бойова акробатика, — додав Кастіан, заглянувши через плече Нікс. — Веде де Морте.

Повітря в кімнаті ніби стало важчим.

У коридорі десь грюкнули двері. Вальд із третьої кімнати голосно скаржився, що в нього знову накладається лекція і покарання в лікарні. У його голосі було стільки обурення, ніби це не звична реальність, а особиста образа.

Хтось поруч нервово засміявся. Сміх обірвався надто швидко.

Міра знову опустила очі на розклад.

Канікул не було.

Три дні — і все.

І навіть ці три дні виглядали не як відпочинок, а як короткий передих, щоб ти встиг зібратися і знову стати в стрій.

— У нас навіть нормально поїсти часу немає, — сказала вона, проводячи пальцем по рядках. Цифри зливалися.

— Є, — сухо відповів Кастіан. — Шість хвилин. Якщо не жувати.

Нікс фиркнула, але цього разу це було радше видихом.

— Знаєте, що мені подобається? — сказала вона, сідаючи. Вона потерла зап’ястя, ніби там боліло. — Вони навіть не намагаються нас надихнути. Ні промови, ні «ви молодці». Просто: ось вам ще. Витримайте. А якщо ні — то це ваша проблема.

Вона жбурнула аркуш на стіл. Папір ударився об дерево сухо й голосно.

На секунду Нікс завмерла.

Потім тихо зітхнула, підняла аркуш і акуратно розгладила край, щоб не пом’яти. Навіть сердячись, вона не могла терпіти зайвого безладу.

Другий семестр почався дзвоном о п’ятій. У кімнаті №4 ніхто не побажав доброго ранку — для цього треба було хоча б трохи вірити, що він справді може бути добрим.

Кастіан уже сидів на краю ліжка й намотував бинти на зап’ястя. Робив це, як завжди, рівно й без поспіху, шар за шаром, наче перевіряв, чи все на місці. Міра не раз ловила себе на тому, що дивиться на цей ранковий ритуал трохи довше, ніж треба. Він чомусь заспокоював.

Нікс після другого удару дзвону ще секунду лежала обличчям у подушку, ніби сперечалася сама з собою. Потім різко сіла і відкинула ковдру.

— Прекрасно, — прошепотіла вона таким тоном, що це прозвучало майже як молитва. Тільки без жодної віри.

Міра натягла мантію і машинально глянула на свої руки. Це вже давно стало звичкою — перевіряти, чи тіло ще слухається. Шкіра загрубіла. Суглоби ніби стали ширші. Осінні руки були тонші й м’якші, і вона пам’ятала це дуже чітко. Зате ці вже не просили поблажок і не виглядали руками, які можна переконати відпочити.

У коридорі «Омеги» стояв густий ранковий шум. Грюкали двері. Хтось напівголосно повторював формули, так швидко, ніби боявся забути їх дорогою до аудиторії. Хтось лаявся через зниклий ремінь протектора і водночас намагався застібнути його так, щоб не було видно, як тремтять пальці.