Глава 7 Руда кров і чорна сталь

Після останнього тесту списки вивісили біля старого вікна в корпусі — там, де завжди тягнуло так, що німіли пальці, навіть якщо просто стояти й дивитися. Чорнило ще не висохло, пахло свіжою фарбою. Краї паперу були рівні й гострі, ніби аркуші щойно з’явилися тут і ще не встигли стати частиною цієї буденної метушні.

Хтось ковзав очима по рядках і одразу відвертався, ніби там було щось, чого не хотілося читати вдруге. Хтось стояв довше й моргав так часто, наче цифри могли змінитися, якщо дивитися уважніше. Дехто притискав долоню до живота, стримуючи нудоту.

Міра спершу навіть не впізнала власне прізвище.

У грудях стало порожньо, наче рядок стосувався не її, а когось іншого з таким самим ім’ям. Вона прочитала його вдруге, повільніше. У роті пересохло, хоч вона навіть не говорила. Втретє читала вже не для розуміння, а щоб перевірити: раптом цифра зміниться, якщо дивитися довше, вперто витріщатися на неї, як на тріщину в стіні, від якої залежить, чи стоятиме вся будівля.

Цифра не змінилася.

Десь поруч хтось тихо видихнув, ніби весь цей час тримав повітря. Хтось нервово хихикнув, одразу замовк і швидко відкашлявся. Потім все розчинилося в шурхоті кроків і скрипі підошов об камінь. Люди розходилися, плечі торкалися одне одного, зсувалися, знову сходилися. Старші вже щось обговорювали — у них завжди знаходився привід для маленьких святкувань, навіть сумнівних. Перший курс тримався купками й мовчав. Вони ще не вміли радіти наполовину і не знали, як поводитися після того, як тебе щойно перевірили до кісток.

Дорогою назад Міра відчувала ватність у тілі, ніби йшла не коридором, а холодною водою. Коли вони зайшли в кімнату №4, ніхто не заговорив першим. Навіть Нікс.

Зазвичай вона не витримувала пауз і знаходила репліку майже з будь-якого приводу. Але цього разу просто сіла, поклала долоні на коліна й дивилася в одну точку, наче збирала розсипані думки.

Сухий рівний стукіт у двері змусив всіх підняти голови.

Міра напружила плечі. У цьому корпусі стукіт рідко означав щось приємне.

Кастелян ніколи не чекав дозволу. Він стукав, поки не відчинять. Петлі завили, як завжди, так, ніби їм боляче.

У руках він тримав рівний стос аркушів. Папір виглядав надто чистим для цього корпусу.

— Розклад другого семестру, — сказав він тим самим тоном, яким повідомляють про нестачу дров узимку.
Без співчуття. Без зайвих слів.

Папір був щільний і сухий. Коли Міра взяла свій аркуш, це відчулося пальцями. Нікс вихопила свій першою, ніби боялася, що хтось передумає.

— О, прекрасно, — протягнула вона і впала на ліжко, тримаючи розклад над собою. — До векторів додаються «Маніпуляція потоками в русі» і… о, чудово… «Етика взаємодії з нижчими сутностями». Нас тепер битимуть і виховуватимуть одночасно, щоб ми не забували, за що саме.

Міра підійшла ближче.

Розклад був забитий майже вщерть. На полях уже стояли години, і навіть порожні проміжки виглядали підозріло. Не було пауз. Не було «вікон».

Навіть неділя виглядала як поганий жарт.

Міра стиснула щелепи.

— Самостійна практика в блоці, — тихо прочитала вона. — Недільний ранок.
— І бойова акробатика, — додав Кастіан, заглянувши через плече Нікс. — Веде де Морте.

Повітря в кімнаті ніби стало важчим.

У коридорі десь грюкнули двері. Вальд із третьої кімнати голосно скаржився, що в нього знову накладається лекція і покарання в лікарні. У його голосі було стільки обурення, ніби це не звична реальність, а особиста образа.

Хтось поруч нервово засміявся. Сміх обірвався надто швидко.

Міра знову опустила очі на розклад.

Канікул не було.
Три дні і все.
І навіть ці три дні виглядали не як відпочинок, а як короткий передих, щоб устигнути зібратися і знову стати в стрій.

— У нас навіть поїсти часу немає, — сказала вона, проводячи пальцем по рядках. Цифри зливалися.
— Є, — сухо відповів Кастіан. — Шість хвилин. Якщо не жувати.

Нікс фиркнула, але цього разу це більше скидалося на видих.

— Знаєте, що мені подобається? — сказала вона, сідаючи. Потерла зап’ястя, ніби там боліло. — Вони навіть не намагаються нас надихнути. Ні промови, ні «ви молодці». Просто: ось вам ще. Витримайте. А якщо ні — то це ваша проблема.

Вона жбурнула аркуш на стіл. Папір ударився об дерево сухо й голосно.

На секунду Нікс завмерла.

Потім тихо зітхнула, підняла аркуш і акуратно розгладила край, щоб не пом’яти. Навіть сердячись, вона не терпіла зайвого безладу.

Другий семестр почався дзвоном о п’ятій. У кімнаті №4 ніхто не побажав доброго ранку — для цього треба було бодай трохи вірити, що він може бути добрим.

Кастіан уже сидів на краю ліжка й намотував бинти на зап’ястя. Як завжди, рівно й без поспіху, шар за шаром, наче перевіряв, чи все на місці. Міра не раз ловила себе на тому, що дивиться на цей ранковий ритуал трохи довше, ніж треба. Він чомусь заспокоював.

Нікс після другого удару дзвону ще секунду лежала обличчям у подушку, ніби сперечалася сама з собою. Потім різко сіла й відкинула ковдру.

— Прекрасно, — прошепотіла вона таким тоном, що це прозвучало майже як молитва. Тільки без віри.

Міра натягла мантію і машинально глянула на свої руки. Це вже давно стало звичкою — перевіряти, чи тіло ще слухається. Шкіра загрубіла. Суглоби наче стали ширші. Осінні руки були тонші й м’якші, і вона пам’ятала це дуже чітко. Зате ці вже не просили поблажок і не виглядали руками, які можна переконати відпочити.

У коридорі «Омеги» стояв густий ранковий шум. Грюкали двері. Хтось напівголосно повторював формули, ніби боявся забути їх дорогою до аудиторії. Хтось лаявся через зниклий ремінь протектора й водночас застібав його так, щоб не було видно, як тремтять пальці.

Ільва Берг вийшла з третьої кімнати повністю зібрана, ніби взагалі не спала. У цьому завжди було щось трохи дратівливе, бо її спокій підкреслював, наскільки інші ще не прокинулися.