Частина 6 Ритми некрозу

Нічні чергування виявилися гіршими за плац. На плацу принаймні все було просто: якщо болить — значить, ти щось зробила не так. Помилилася в строю, запізнилася, дала слабину, і всі це бачили. Там принаймні було зрозуміло, за що платиш.

Тут — ні.

Тут біль приходив без причини. Просто тому, що ти стоїш у темряві і чекаєш. І від цього він здавався ще гіршим, ніби тебе карають не за помилку, а за сам факт, що ти тут. Темрява виявилася довшою за день. І терплячішою. Вона могла стояти разом з тобою годинами й навіть не ворухнутися.

Їх водили по секторах у парах. Спочатку це звучало майже заспокійливо. Але дуже швидко Міра зрозуміла, що «в парі» означає лише одне: якщо щось станеться, тебе знайдуть швидше.

«Омезі» дісталися північний коридор, анатомічний театр, склад артефактів і сходи вежі.

У кожного з цих місць був свій різновид страху.

Північний коридор був довгий і порожній, і коли йдеш ним, починаєш думати, що він ніколи не закінчиться.
Анатомічний театр був занадто тихий, так тихий, що вуха починали ловити будь-який звук.
Склад артефактів був заставлений ящиками, між якими лежали тіні, і ці тіні здавалися густішими, ніж мали б бути.
А сходи вежі… сходи мали дивну звичку відлунювати так, ніби за тобою йде ще хтось. І найгірше було те, що ти не могла вирішити, це твоя уява чи вежа справді додає зайві кроки.

Камінь тут був темніший, ніж у центральному крилі, і холодніший. Коли проводиш рукою по стіні, пальці відразу німіють. А звук кроків розтягується й довго не зникає, наче коридор не хоче його відпускати.

Міра помітила одну річ: у таких місцях люди починають ставити ноги тихіше. Наче це може допомогти.

Але від цього стає тільки гірше.

Бо тоді ти чуєш усе інше.

Воду в трубах.
Власне дихання.
Те, як ремінь треться об мантію.
І серце, яке раптом б’ється занадто голосно, хоча ти просто стоїш.

У кожного місця був свій запах. І ці запахи чіплялися до одягу швидше за будь-яку магію.

Біля лабораторій пахло милом і озоном, ніби хтось щойно намагався змити з підлоги чиюсь помилку.
Біля складу стояв запах пилу й старого металу, від якого щипало в носі.
А в анатомічному театрі — формалін.

Він липнув до волосся, до рукавів, до коміра. І не вивітрювався до самого ранку, хоч як ти мила руки.

Але страх усюди був однаковий.

У нього не було запаху. Тільки вага.

Він сідав на плечі й робив шию жорсткою, ніби ти постійно чекаєш, що щось торкнеться спини.

У першу ніч Міра стояла біля зачинених дверей моргу разом із Ґретою. Вони майже не говорили, бо слова тут здавалися зайвими й надто гучними.

Каганець тремтів. Світло падало на табличку з написом: «Вхід лише з дозволу».

Їхні тіні розтягувалися по стіні й виходили довші, ніж мали б бути.

Ґрета довго мовчала. Міра бачила, як у неї рухається щелепа, ніби вона прокручує в голові одну й ту саму думку і не може вирішити, чи варто її озвучувати.

Коли вона нарешті заговорила, голос був тихий.

Майже шепіт.

— Якщо воно стукне зсередини… ти що зробиш?

Міра не відповіла одразу.

Від таких питань хочеться або сміятися, або піти звідси якнайшвидше. І вона не була впевнена, який із цих варіантів чесніший.

Вона опустила погляд на жетон на шиї. Метал ледь теплів. Потім подивилася на руки. Темні плями на шкірі вже зблякли, але не зникли.

Погляд сам ковзнув до вузької щілини під дверима.

Щілина завжди здається дрібницею. Поки з неї не потягне холодом.

— Спершу послухаю, — сказала Міра.

Голос прозвучав рівно, хоча язик трохи пересох.

— Якщо стукатиме рівно, по ритму — це пастка. Ритм у таких місцях не з’являється просто так.

Вона зробила паузу.

— Якщо безладно… тоді це проблема.

Ґрета слухала дуже уважно.

— І що тоді?

Міра знизала плечима.

— Тоді доведеться діяти швидко.

Вона ще раз глянула на двері.

— А потім я вирішу, скільки мани можна витратити, щоб не померти… і скільки залишити, щоб дійти назад своїми ногами.

Ґрета тихо видихнула.

Міра раптом зрозуміла, що та насправді не шукала поради. Їй просто потрібно було почути, що хтось поруч теж думає. Що хтось не стоїть тут і не боїться мовчки.

За дверима, звісно, ніхто не стукав.

І від цього ставало тільки гірше.

Бо тиша в таких місцях майже ніколи не означає безпеку.

Вона означає лише те, що щось просто ще не почалося.

Наступні тижні склалися в один довгий, однаковий відрізок часу, де було багато холоду, мало сну і дивна монотонність, від якої Мірі часом здавалося, що сама Цитадель стала меншою, хоча стіни стояли там, де й раніше. Колись вона уявляла це місце зовсім інакше: яскравим, шумним, повним заклять і таємниць, які відкриваються тим, хто досить сміливий, але тепер вона знала інше. Вона знала, де на кам’яній підлозі Залізної Клітки є тріщина, у яку постійно потрапляє підбор каблука. Знала подряпини на столах у бібліотеці, бо сиділа за ними годинами. І знала поворот у коридорі, де завжди тягне холодним протягом так, що хочеться підняти комір вище, навіть якщо ти вперто робиш вигляд, що тобі байдуже.

З часом вона почала помічати речі, на які раніше просто не вистачало уваги. Як у когось постійно зісковзує рукав із зап’ястя і людина поправляє його одним і тим самим рухом. Як хтось тримає книгу двома пальцями, ніби боїться забруднити сторінки. Як хтось їсть надто швидко, не піднімаючи очей, бо не довіряє тиші за столом.

До кінця листопада вони пам’ятали лекції вже не за темами, а за обличчями. І в цьому була своя логіка, бо обличчя запам’ятовуються краще за формули, особливо якщо ці обличчя регулярно псують тобі день.

Магістр Лоренс із потоків говорив так, ніби сварився навіть тоді, коли пояснював найпростіше. Його голос умів різати по нервах, і від цього хотілося втягнути голову в плечі, але щойно хтось це робив, він одразу помічав.