Частина 5 Правила гри в темряві

Наступного ранку Міра прокинулася ще до дзвону. Холод сидів десь під шкірою, і вона вже навчилася впізнавати це відчуття. Так вежа поводилася, коли фон змінювався. Тіло звикло реагувати раніше, ніж мозок устигав це пояснити.

У їдальні було дивно тихо. Не спокійно — саме тихо. Наче всі разом вирішили зайвий раз не рухатися й не говорити голосно. Ложки іноді дзенькали об миски, але ці звуки швидко стихали, ніби люди самі соромилися їх. Навіть посуд здавався холоднішим, ніж зазвичай.

Першокурсники виглядали так, ніби відучилися тут уже рік, а не кілька днів. Під очима темніли синюваті кола, пальці над мисками з вівсянкою трохи тремтіли. Біля тарілок лежали відкриті зошити. Дехто намагався дочитувати формули між ковтками, наче боявся, що знання зникне, варто лише на мить відвести погляд.

Міра ковтнула ложку вівсянки й одразу пошкодувала. Вона була густою, трохи підгорілою і занадто гарячою. Язик обпекло, але від цього не стало ситніше. Навпаки, шлунок тільки згадав, що він порожній.

Нікс сиділа поруч, спершися ліктем на стіл. Вона намагалася виглядати так, ніби їй байдуже до всього довкола, але Міра добре знала її дрібні звички. Нікс занадто часто ковтала, трохи довше тримала ложку в пальцях, ніж потрібно, і час від часу напружувала плечі, ніби чекала, що хтось зараз скаже щось неприємне.

За столом навпроти Демонік Рейвен відсунув тарілку. Він зробив це повільно, з ледачою огидою, ніби проблема була не в їжі, а в самому факті, що йому її подали. Навіть серед своїх він сидів трохи осторонь, наче інші люди тут були лише фоном.

Міра відчула знайоме тепло в грудях. Вона вже знала таких людей. Тих, хто робить вигляд, що їм нічого не потрібно доводити, але завжди знаходить момент, коли найзручніше вдарити.

— Знаєш, де Гранвіль, — сказав Демонік, не дивлячись на неї, але досить голосно, щоб почули всі поруч, — кажуть, у притулках дітей учать їсти все, що дадуть. Інакше не виживеш.

Хтось поруч тихо хмикнув. Інший пирхнув у рукав. У тиші ці звуки прозвучали занадто голосно.

Міра не підняла очей. Якщо підняти очі — значить погодитися грати за його правилами. А їй цього зараз зовсім не хотілося.

— Дивлячись, як Ґрімм справляється з цим… кормом, — продовжив Демонік, повільно крутячи ложку між пальцями, — я починаю вірити в ці історії.

Вівсянка раптом здалася ще густішою. Міра відчула сухий вузол у горлі й подумала, що гідність на порожній шлунок і справді має гіркий смак.

Вона зробила ще один ковток. Повільно. Рівно. Не тому, що хотіла їсти — просто не збиралася відсувати тарілку через його слова.

Під тканиною вона стиснула жетон. Метал був холодний і твердий, але десь глибше відчувався рівний ритм вежі. Це чомусь заспокоювало. Ритм не мав характеру, не мав образ і не намагався принизити.

Нікс сперлася ліктем на стіл і витерла рот рукавом — нарочито грубо.

— Рейвен, у тебе голос такий солодкий, що в мене зуби зводить, — сказала вона. — Ти багато говориш, поки нічим не ризикуєш. Подивимось, що від твого тону залишиться, коли доведеться працювати в полі.

Міра відчула, що слова в Нікс виходять трохи різкішими, ніж зазвичай. У Нікс завжди так: злість приходить швидше, ніж страх.

Демонік перевів на неї погляд. Цього разу він навіть не усміхнувся.

— Я виживу там, куди тобі навіть не дозволять увійти, — спокійно сказав він.

Це прозвучало не як погроза. Швидше як факт, у якому він був упевнений.

Міра відчула, як Нікс напружилася. Але вона не втрутилася. Іноді підтримка — це не слова. І не спроба когось захистити. Іноді це просто спокійна присутність поруч.

Вона ще раз стиснула жетон і повільно вдихнула. Їй дуже хотілося грюкнути ложкою по столу. Саме тому вона цього не зробила.

Плац зустрів їх туманом.

Він не просто лежав над землею — він чіплявся до облич, до вій, до комірів. Волога одразу осіла на шкірі, на тканині з’явилися темні плями. Пальці в рукавицях швидко втратили чутливість.

Камінь під ногами був слизький. Кілька студентів посковзнулися ще до того, як стрій устиг сформуватися, але ніхто не сміявся. Сміх тут давно перестав бути безпечним.

Зазвичай Валеріан стояв осторонь і чекав, поки всі вирівняються до ідеалу. Він поводився так, ніби часу в нього достатньо.

Сьогодні все було інакше.

Він уже стояв серед них.

Міра відчула його присутність ще до того, як побачила. Повітря поруч із ним завжди ставало іншим — зібранішим, ніби хтось раптом підтягнув невидимі нитки.

— Сьогодні ви спробуєте торкнутися ниток сили, — сказав він, повільно проходячи між рядами.

Говорив він неголосно, але кожне слово звучало так чітко, що хотілося мимоволі випрямитися.

— Ніякої мани. Жодних фокусів. Тільки ваша власна концентрація.

Хтось ковтнув занадто голосно.

Хтось різко заплющив очі, ніби так можна було відрізати страх.

Кілька студентів залишили очі напіввідкритими, ніби намагалися підглянути відповідь.

Міра відчула до них коротку, злу заздрість. Їй теж хотілося мати хоч щось зовнішнє, за що можна зачепитися.

Бо залишатися наодинці з власною головою іноді виявлялося найважчим завданням.

Вона вдихнула глибше. На відкритому просторі нитки сили вирували, хоч і були невидимі, і вони не світилися й не шепотіли, вони просто були хаотичні, вперті й байдужі, як вода, яка не питає, чи ти вмієш плавати. Вітер шарпав поли форми, чуже дихання збивало ритм, жетони тихо стукали об груди, і кожен цей дрібний звук заважав сильніше, ніж будь-яка лекція.

Зосередитися було складніше, ніж вона очікувала, бо тут не було зошита, не було формули, не було правильного рядка, який можна перечитати, тут було тільки відчуття, яке вислизало щойно вона думала про нього занадто прямо.

— Ґрімм.

Голос Валеріана прозвучав за спиною так раптово, що по спині пробіг холод, а плечі самі напружилися, і Міра відразу розсердилася на себе за цю реакцію, бо не хотіла показувати, що її можна застати зненацька.