Глава 5 Правила гри в темряві

Наступного ранку Міра прокинулася ще до дзвону. Холод знову сидів під шкірою. Вона вже навчилася впізнавати це відчуття: так вежа реагувала на зміну фону, і тіло вловлювало це раніше за думку.

У їдальні було тихо. Не спокійно, а саме тихо, ніби всі вирішили менше рухатися й говорити. Ложки зрідка дзенькали об миски й одразу стихали. Навіть посуд здавався холоднішим.

Першокурсники виглядали так, ніби вчилися тут не кілька днів, а щонайменше рік. Під очима залягли синюваті кола, пальці над вівсянкою тремтіли. Біля тарілок лежали відкриті зошити. Дехто дочитував формули між ковтками, ніби боявся втратити їх, щойно відведе погляд.

Міра ковтнула ложку вівсянки й пошкодувала. Густа, трохи підгоріла, надто гаряча. Язик обпекло, шлунок лише гостріше нагадав, що порожній.

Нікс сиділа поруч, спершись ліктем на стіл. Вона вдавала байдужість, але Міра знала її дрібні звички: Нікс надто часто ковтала, довше, ніж треба, тримала ложку в пальцях і час від часу напружувала плечі.

Навпроти Демонік Рейвен відсунув тарілку. Повільно, з ледачою огидою, ніби проблема була не в їжі, а в тому, що її взагалі подали. Навіть серед своїх він сидів трохи осторонь, наче всі довкола були лише тлом.

Міра вже знала таких. Тих, хто вдає, ніби їм нічого нікому доводити, але завжди б’є в найзручнішу мить.

— Знаєш, де Гранвіль, — сказав Демонік, не дивлячись на неї, але досить голосно, щоб почули всі поруч, — кажуть, у притулках дітей учать їсти все, що дадуть. Інакше не виживеш.

Хтось тихо хмикнув. Інший пирхнув у рукав. У цій тиші звуки вдарили різко.

Міра не підняла очей. Подивитися на нього означало прийняти його гру.

— Дивлячись, як Ґрімм справляється з цим… кормом, — продовжив Демонік, повільно крутячи ложку між пальцями, — я починаю вірити в ці історії.

Вівсянка стала грудкою в горлі. Міра зробила ще один ковток. Повільно, рівно. Не тому, що хотіла їсти, а тому що не збиралася відсувати тарілку через нього.

Під тканиною вона стиснула жетон. Метал був холодний і твердий, зате в його глибині відчувався рівний ритм вежі. Ритм не принижував.

Нікс витерла рот рукавом, нарочито грубо.

— Рейвен, у тебе голос такий солодкий, що в мене зуби зводить, — сказала вона. — Ти багато говориш, поки нічим не ризикуєш. Подивимось, що від твого тону лишиться в полі.

Слова в Нікс вийшли гостріші, ніж зазвичай. У неї так завжди: злість приходить раніше за страх.

Демонік перевів на неї погляд.

— Я виживу там, куди тобі навіть не дозволять увійти, — спокійно сказав він.

Не погроза. Факт, у якому він був певен.

Міра відчула, як Нікс напружилася, але не втрутилася. Іноді підтримка — це просто стояти поруч.

Вона ще раз стиснула жетон і вдихнула. Хотілося грюкнути ложкою по столу. Саме тому вона цього не зробила.

Плац зустрів їх туманом.

Він чіплявся до вій, до комірів, до облич. Волога одразу сіла на шкіру, форма потемніла плямами. Пальці в рукавицях швидко заніміли.

Камінь під ногами був слизький. Кілька студентів посковзнулися ще до шикування, але ніхто не сміявся. Тут сміх давно перестав бути безпечним.

Зазвичай Валеріан стояв осторонь і чекав, поки стрій вирівняється. Сьогодні він уже був серед них.

Міра відчула його ще до того, як побачила. Повітря поруч із ним завжди ставало зібранішим, ніби хтось натягував невидимі нитки.

— Сьогодні ви спробуєте торкнутися ниток сили, — сказав він, повільно проходячи між рядами. — Ніякої мани. Жодних фокусів. Тільки концентрація.

Хтось ковтнув надто голосно. Хтось заплющив очі. Кілька студентів лишили їх напіввідкритими, ніби хотіли підглянути відповідь.

Міру вколола коротка заздрість. Їй теж хотілося мати хоч щось зовнішнє, за що можна вчепитися. Бо лишатися сам на сам із власною головою було найтяжче.

Вона вдихнула глибше. На відкритому просторі нитки сили вирували. Не світилися, не шепотіли, а просто були: вперті, хаотичні, байдужі, як вода, якій байдуже, чи вмієш ти плавати. Вітер шарпав поли форми, чуже дихання збивало ритм, жетони тихо билися об груди. Кожен дрібний звук заважав.

Зосередитися було важче, ніж вона чекала. Тут не було зошита, формули чи рядка, який можна перечитати. Тільки відчуття, що вислизало, щойно вона намагалася схопити його прямо.

— Ґрімм.

Голос Валеріана за спиною пролунав так раптово, що плечі самі напружилися. Міра відразу розсердилася на себе за цю реакцію.

— Ви намагаєтесь ухопити нитку, як гаманець у перехожого, — сказав він тихо. — Припиніть красти силу. Станьте її частиною.

— Я не…

В ту ж мить його долоня лягла їй на плече. Короткий, важкий, точний дотик. Ніби хтось поставив її на правильну лінію.

Світ змінився.

Холод не щез, а пішов глибше. Нитки перестали бути сірим хаосом. Вони стали об’ємними, пульсуючими; повітря раптом набуло каркаса. Від стін Клітки вони тягнулися до шпилів, зі шпилів — у глибину вежі. Потоки перетиналися, вібрували в єдиному ритмі, і в Міри перехопило подих.

Цитадель дихала.

Вона ледь стрималась, щоб не розплющити очі.

— Бачите? — спитав Валеріан.

— Так… — видихнула вона.

— Тепер утримайте це без моєї допомоги.

Долоня зникла, світ одразу став тьмянішим, але Міра вчепилася у відчуття. Увага розповзалася, вітер ліз під комір, кашель збивав ритм, та вона змусила себе не тиснути, а просто тримати присутність.

— Якщо втратите, — додав Валеріан уже голосніше, — побіжите десять кіл. Разом із Рейвеном.

У строю хтось нервово хмикнув. Демонік не розплющив очей, але плечі його напружилися. Він не хотів залежати від її провалу, і це дало Мірі дивне, майже дитяче задоволення.

Вона трималася на злості, на впертості, на простому бажанні не впасти.

До кінця вправи лише п’ятеро втримали контакт довше хвилини. Рейвен був серед них. Кастіан теж. Міра протрималася майже до кінця, навіть повірила, що витягне, але в останню мить нитки вислизнули. Коли Валеріан відпустив їх, ноги тремтіли сильніше, ніж після бігу, а злість сиділа в горлі.