Глава 4 Тінь магістра

Ранок в «Омезі» ніколи не починався зі світла. Світла тут і так було мало, і до нього швидко звикали. Ранок починався з холоду. Він просочувався крізь камінь, забирався в щілини стін, торкався металевих рам ліжок і зрештою знаходив шкіру, ніби перевіряв, чи ти вже прокинувся. Чи ще лежиш, удаючи, що дзвін заблукає повз вашу кімнату.

Міра розплющила очі за хвилину до дзвону. Останнім часом це траплялося часто. Звичка прийшла разом із напругою, яка не пускала в глибокий сон: заснеш міцніше, прокинешся з відчуттям, що щось пропустила.

На столі лишився нічний безлад: зім’яті листи, сторінки, списані поспіхом, формули, розмиті там, де рука ковзнула по сирому чорнилу. Міра глянула й одразу зрозуміла, що сталося: хтось намагався довести розрахунок до кінця, а хтось програв сну. В «Омезі» це траплялося щодня.

Лампа догоріла майже до кінця. Від короткого ґнота тягнувся запах гару, який дер горло. Треба було відкрити віконце, але це означало впустити ще більше холоду. У кімнаті й без того було зимно, а ранкове повітря різало легені.

Нікс спала впоперек ліжка, звісивши руку так, що пальці майже торкалися підлоги. Вона могла заснути будь-де, навіть стоячи, якби їй дали хвилину тиші. Кастіан лежав навпаки: рівно, на спині, руки вздовж тіла. Навіть уві сні він виглядав так, ніби вже стоїть на тренувальному полі.

Це дратувало. Не тому, що було неправильно, а тому, що виглядало надто легко.

Десь у коридорі загуркотів перший дзвін.

Нікс вилаялася в подушку так щиро, що Міра на мить уявила це в повний голос посеред їдальні. Від думки одразу відмахнулася. На ранковий гумор сил не було.

Кастіан розплющив очі одразу. Без паузи, без сонної розгубленості. Просто сів.

Міра теж підвелася мовчки. Зранку слова тільки заважали. Вода з горгульї в умивальнику була крижана, як завжди. Вона плеснула її в обличчя раз, потім удруге. Шкіра одразу запротестувала, зате голова прояснилася.

У дзеркало дивитися не хотілося. Воно все одно показувало лише втому. Ні синців під очима, ні блідості воно не приховувало.

У коридорі пахло вологим каменем, недосипом і сирими мантіями. Дехто сушив їх просто на плечах, бо інакше було ніяк, і тканина липла до спини, варто було піти швидше.

Першокурсники стікалися до сходів мовчазною річкою. Вона тяглася вниз без шепоту й сил на розмови. Очі в багатьох були ще порожні після сну, сувої притиснуті до грудей так, ніби могли врятувати від помилки. Міра дивилася на них і злилася не на людей, а на страх, який робив усіх однаковими.

Біля сходів вона помітила їх одразу.

Група Рейвена стояла окремо. Не так, як люди, які теж кудись поспішають, а так, ніби чекали, поки коридор сам звільнить їм дорогу. У центрі стояв Демонік.

Він тримався з тією спокійною впевненістю, яка виглядає природною лише тоді, коли її вбивають у тебе роками. Оксамитова мантія лежала без жодної складки, комір сидів ідеально. Поруч із цим чужі зім’яті рукави, криві вузли й поспіхом зав’язані коміри здавалися майже смішними.

Його люди стояли трохи позаду. Не зовсім поруч, але й не окремо. Як тінь, що знає своє місце. Вони вже вміли займати простір так, щоб іншим його не лишалося.

Погляд Демоніка ковзнув по Мірі швидко й ліниво, без цікавості. Усередині в неї коротко сіпнулася злість, але вона відразу її придушила. Давати йому навіть дрібну реакцію було б подарунком.

Але на Нікс він затримався.

Нікс саме перехоплювала свій платиновий хвіст і затягувала його вище. Грубо, навмисно, напоказ. Стилет на її поясі блиснув у світлі ламп.

Міра знала Нікс достатньо добре: це не поза. Це попередження. Саме тому смужка сталі дратувала коридор сильніше, ніж будь-які слова.

— Ніксана Вайлет, так? — голос Демоніка був спокійний, аж занадто. Від цього він звучав ще слизькіше. — Ти виглядаєш так, ніби спала в обіймах із мерцем.

Він нахилив голову, розглядаючи її так, ніби перед ним був експонат.

— Хоча, з твоїми манерами, це було б цілком доречно.

Нікс зробила крок уперед. Один, рівний, але достатній, щоб він відчув запах дешевого мила, холодної сталі й ночі без сну. Навколо одразу стихло. Тут добре знали: коли хтось підходить так близько, словами це рідко закінчується. Кілька людей інстинктивно відсунулися до стіни.

Міра відчула, як напружилися пальці, і глибше засунула руки в кишені. Покажеш напругу — зробиш наступний рух. А зробиш рух — уже не зупинишся.

— А ти, Рейвен, — сказала Нікс м’яко, майже лагідно, — виглядаєш так, ніби тобі в хребет вставили лінійку.

За його спиною хтось тихо хихикнув і тут же придушив сміх. У Демоніка на мить сіпнулася щелепа.

— Обережніше, — тим самим солодким тоном продовжила Нікс. — Від такої пихи волосся може стати ще рудіше. Раптом спалахне. Хочеш, якось покажу, як правильно тримати ніж? Може, тоді перестанеш різати власні нерви об нашу присутність.

Очі Демоніка спалахнули. Він уже відкрив рота, і Міра була майже певна, що зараз полетить щось брудніше за жарт. Він не любив програвати на очах у людей.

Саме тоді поруч із Нікс з’явився Кастіан.

Він не поспішав і не робив із цього сцени. Просто поклав долоню їй на плече. Збоку це виглядало майже дружньо, але повітря навколо нього раптом стало зібранішим, ніби хтось натягнув невидиму струну.

— Нам час, — сказав він коротко. — Стерн не любить чекати.

Нікс глянула на нього, пирхнула, ніби це взагалі не його справа, але все ж відступила на пів кроку. Кастіан не повторював двічі. І з ним ніхто не сперечався за першість. Він просто робив те, що треба, і цього вистачало. У нього не було потреби доводити силу.

Сходинки амфітеатру піднімалися півколом. Тіні лежали між рядами рівними смугами. У повітрі стояв терпкий запах старої крейди, сушених трав і чогось залізистого. Для Міри це завжди означало одне: перевірку. Терпкість осідала в горлі й нагадувала про помилки ще до того, як їх називали вголос.

Пергаменти шаруділи голосніше, ніж зазвичай. Пера шкребли папір із відчайдушною старанністю. Дехто дописував останні рядки так швидко, ніби швидкість могла обдурити і час, і викладача.