Частина 4 Тінь магістра

Ранок в «Омезі» ніколи не починався зі світла. Світла тут узагалі було мало, і до нього швидко звикали. Ранок починався з холоду. Він повільно просочувався крізь камінь, ліз у щілини стін, торкався металевих рам ліжок і зрештою знаходив шкіру, ніби перевіряв, чи ти вже прокинувся, чи ще намагаєшся прикинутися, що можеш поспати.

Міра розплющила очі за хвилину до дзвону. Останнім часом це траплялося часто. Вона не тренувала цю звичку, вона просто з’явилася сама, разом із постійною напругою, яка не давала провалитися в справжній сон. Якщо заснеш надто глибоко, прокинешся з відчуттям, що щось пропустила.

На столі залишився нічний безлад. Зім’яті листи, сторінки, списані поспіхом, формули, які попливли там, де рука ковзнула по ще сирому чорнилу. Міра глянула на це і відразу зрозуміла, що сталося: хтось намагався довести розрахунок до кінця, а хтось просто боровся зі сном і програв. Обидві історії тут траплялися щодня.

Лампа догоріла майже до кінця. Від короткого ґнота тягнувся запах гару, який завжди трохи дер горло. Треба було відкрити віконце, але це означало впустити ще більше холоду.

Нікс спала впоперек ліжка. Одна рука звисала вниз, і пальці майже торкалися підлоги. Міра подумала, що Нікс могла б заснути будь-де, навіть стоячи, якби їй дали хвилину тиші. Кастіан лежав навпаки — рівно, на спині, руки вздовж тіла. Навіть уві сні він виглядав так, ніби стоїть на тренувальному полі.

Це трохи дратувало. Не тому, що було неправильно, а тому, що виглядало надто легко.

Десь у коридорі загуркотів перший дзвін.

Нікс вилаялася в подушку так щиро, що Міра на секунду уявила, як це звучало б у повному голосі в їдальні. Уявила — і відразу відкинула думку. На ранковий гумор сил не було.

Кастіан розплющив очі одразу. Без паузи, без сонної розгубленості. Просто прокинувся і сів.

Міра теж підвелася, не кажучи нічого. Зранку слова іноді лише заважали. Вода з горгульї в умивальнику була крижана, як завжди. Вона плеснула її в обличчя раз, потім ще раз. Шкіра одразу почала протестувати, зате голова прояснилася.

Довго дивитися в дзеркало не було сенсу. Воно все одно показувало тільки втому.

У коридорі пахло вологим каменем, недосипом і сирими мантіями. Дехто сушив їх просто на плечах, бо іншого виходу не було, і тканина неприємно липла до спини, коли йшов швидше.

Першокурсники повільно стікалися до сходів. Мовчазна річка. У багатьох очі були ще порожні після сну, сувої притиснуті до грудей так, ніби вони могли врятувати від будь-якої помилки. Міра дивилася на них і ловила себе на тому, що злиться не на людей, а на страх, який робив усіх однаковими.

Біля сходів вона помітила їх одразу.

Група Рейвена стояла окремо. Не так, як люди, які теж кудись поспішають, а так, ніби вони тут просто чекають, поки коридор сам звільнить їм дорогу.

У центрі стояв Демонік.

Він тримався рівно, з тією спокійною впевненістю, яка виглядає природною тільки тоді, коли її виховують роками. Оксамитова мантія лежала без жодної складки. Комір сидів ідеально. Поруч із цим чужі зім’яті рукави, поспіхом зав’язані коміри й вузли, що постійно розпускаються, виглядали майже смішно.

Його люди стояли трохи позаду. Не зовсім поруч, але й не окремо. Як тінь, яка знає своє місце.

Погляд Демоніка ковзнув по Мірі швидко й ліниво, без жодної зацікавленості. І від цього в неї всередині піднялася коротка хвиля злості. Вона одразу придушила її. Давати йому навіть дрібну реакцію було б подарунком.

Але на Нікс він затримався.

Нікс саме перехоплювала свій платиновий хвіст і затягувала його вище. Робила це грубо, навмисно. Так, щоб усі бачили.

Стилет на її поясі блиснув у світлі ламп.

Міра знала Нікс достатньо добре, щоб зрозуміти: це не поза.

Це попередження.

І, мабуть, саме тому ця проста смужка сталі дратувала половину коридору сильніше, ніж будь-які слова.

— Ніксана Вайлет, так? — голос Демоніка був спокійний, аж занадто, і від цього здавався ще слизькішим. — Ти виглядаєш так, ніби спала в обіймах із мерцем.

Він нахилив голову, розглядаючи її так, ніби перед ним був експонат у музеї, який можна обговорювати, не питаючи дозволу.

— Хоча, з твоїми манерами, — додав він, — це було б цілком доречно.

Нікс зробила крок уперед. Один, рівний, але достатній, щоб він відчув запах дешевого мила, холодної сталі й ночі без сну. Навколо одразу стало тихіше. Люди тут добре знали: коли хтось підходить так близько, словами зазвичай не закінчується.

Міра відчула, як напружилися пальці. Вона одразу глибше засунула руки в кишені. Якщо показати напругу — зробиш наступний рух. А якщо зробиш рух — уже не зупинишся.

— А ти, Рейвен, — сказала Нікс м’яко, майже лагідно, — виглядаєш так, ніби тобі в хребет вставили лінійку.

За його спиною хтось тихо хихикнув і тут же придушив сміх. Наче сміятися тут було небезпечно. Міра помітила, як у Демоніка на мить сіпнулася щелепа.

— Обережніше, — продовжила Нікс тим самим солодким тоном. — Від такої пихи волосся може стати ще рудіше. Раптом спалахне. Хочеш, якось покажу, як правильно тримати ніж? Може, тоді перестанеш різати власні нерви об нашу присутність.

Очі Демоніка спалахнули. Він уже відкрив рота, і Міра була майже впевнена, що зараз полетить щось брудніше за будь-який жарт. Він не любив програвати на очах у людей.

І саме тоді поруч із Нікс з’явився Кастіан.

Він не поспішав і не робив із цього сцени. Просто поклав долоню їй на плече. Збоку це виглядало майже дружньо, але Міра відчула, як повітря навколо нього стало холоднішим, зібранішим, ніби хтось натягнув невидиму струну.

— Нам час, — сказав він коротко. — Стерн не любить чекати.

Нікс глянула на нього, пирхнула, ніби це взагалі не його справа. Але все ж відступила на півкроку. Міра знала чому: Кастіан не повторює двічі. І з ним ніхто не змагається за першість. Він просто робить те, що треба, і цього вистачає.