Глава 3 Факультет некромантії: Спадщина вигнанців

Дзвін вдарив різко. Звук прокотився коридорами блоку «Омега», вдарився об кам’яні стіни й ліг у кістках глухою вібрацією. Міра підскочила ще до того, як встигла щось подумати. Серце смикнулося вгору, рука сама метнулася під подушку по ніж, бо тіло пам’ятало просте: різкий звук рідко означає щось хороше. Пальці ковзнули по холодному металу каркаса ліжка, і це повернуло її в реальність швидше за будь-які слова.

Вона сіла. Ковдра сповзла на коліна. По спині стікала тонка смуга холодного поту, хоча в кімнаті було прохолодно.

— Якщо це не пожежа, я вб’ю того, хто вигадав такі підйоми, — пробурмотіла Нікс.

Вона звісила ноги з ліжка, навіть не намагаючись приховати, що ненавидить цей світ щонайменше до сніданку. Волосся стирчало у всі боки, очі були напівзаплющені. Зараз вона виглядала не як хижачка, якою любила здаватися, а як людина, яку витягли з теплого ліжка значно раніше, ніж вона готова це пробачити.

Міра скосила погляд на третє ліжко.

Кастіан уже сидів. Рівно, з прямою спиною, руки складені на колінах, ніби він не спав, а просто чекав, коли інші наздоженуть його. Сонним він не виглядав. Лише трохи блідішим, ніж учора. Міра помітила це одразу, бо останні дні навчилася бачити дрібниці, навіть коли не хотіла.

— П’ята ранку, — спокійно сказав він. — Запізнення зафіксується жетоном.

Міра потерла обличчя долонями. Шкіра під пальцями була шорстка, під очима лежала важка втома. М’язи нили так, ніби її справді вчора били палицями. Кожен рух відгукувався в плечах і стегнах тупим болем.

І це був лише перший день навчання.

Думка не налякала її, але осіла під грудьми важким камінцем.

Двері розчинилися без стуку.

Міра одразу напружилася. В «Омезі» так не заходили просто так.

На порозі стояв кастелян.

Обличчя в нього було наче зшите з клаптів різної шкіри, і ті клапті не сходилися ні кольором, ні фактурою. Очі маленькі, блискучі, злі. У цьому блиску не було ні втоми, ні співчуття, тільки холодна уважність людини, яка давно звикла дивитися на інших зверху вниз.

На шиї в нього теж висів жетон. Але без номера.

І чомусь саме це виглядало гірше за будь-який номер.

Він штовхнув у кімнату візок зі згортками, і колеса неприємно заскрипіли по кам’яній підлозі.

— Тренувальне спорядження, — сказав він. Голос у нього був такий скрипучий, ніби ним користувалися занадто рідко. — Розміри взяті з реєстрації. Не підійде — ваші проблеми. Перешивати ніхто не буде.

Він по черзі скинув на підлогу три згортки. Не передав у руки, навіть не подивився, куди саме вони впали, просто кинув, наче роздавав кістки.

— На плацу за десять хвилин. Хто запізниться — залишиться без сніданку. А я люблю, коли студенти голодні. Вони тоді швидше думають.

Двері грюкнули так, що вузька шибка в бійниці тихо здригнулася.

Нікс показала язика вже зачиненим дверям і тяжко зітхнула.

— Який милий чоловік.

Міра підняла свій згорток. Вага відчувалася одразу. Вона розгорнула тканину й скривилася від запаху: нафталін, пил і складська вогкість.

— Схоже, це лежало там ще до нашого народження, — буркнула Нікс, розгортаючи свій комплект.

Міра швидко стягнула нічну сорочку. Про сором вона навіть не подумала. У кімнаті, де ти живеш уже кілька днів із тими самими людьми, сором швидко стає зайвою звичкою, а тут зайві звички довго не живуть.

Куртка сіла щільно. Навіть занадто.

Комір одразу вперся під жетон і почав терти. Міра провела пальцями по шву й відчула грубу нитку. Якщо спітніти — роздере шкіру.

На грудях був вибитий номер «4». Нижче — емблема факультету: розбитий пісочний годинник. Тріщина проходила крізь нього так чітко, що здавалася навмисною.

— Щоб ми не забували, що час витікає, — тихо сказала Міра, затягуючи ремінь.

Ремінь був жорсткий. Вона затягнула його трохи сильніше, ніж треба. Просто щоб відчути, що хоч щось тут залежить від неї.

Тільки тоді вона помітила, що пальці тремтять. Не від холоду. Від передчуття, яке вже сиділо під ребрами.

— Або щоб нагадувати, що нас легко перевернути, — сказав Кастіан, поправляючи рукави. Він робив це дуже акуратно, ніби дрібні речі справді могли щось змінити.

Вони переодягалися швидко. Без ніяковості й зайвих поглядів.

У притулках і казармах сором — розкіш. Він нічого не дає і тільки забирає час. Міра давно це зрозуміла.

Нікс ривком застібнула куртку й одразу скривилася.

— О, чудово, — пробурмотіла вона. — Тканина тверда, як характер нашого кастеляна.

Вона потягнула плечима, перевіряючи, як сидить форма, і невдоволено фиркнула.

— Якщо я сьогодні не зітру собі шию, це буде диво. А як впаду, то заберу з собою когось із викладачів, — сказала вона, але голос уже був зібраніший.

Коли вони вийшли на Чорний плац, туман лежав щільно, майже по коліна, і все навколо виглядало приглушеним, ніби хтось накрив двір мокрою тканиною. Камінь під ногами був слизький, від нічної вологи блищав темними плямами, і Міра відразу відчула, як чоботи трохи ковзають. Вона сповільнила крок, але зробила це непомітно.

Першокурсники вже шикувалися. Ряди виходили криві: хтось позіхав і тер очі, хтось крутив плечима, а дехто стояв занадто прямо, ніби боявся навіть трохи розслабитися.

Міра стала на своє місце. Ремінь тиснув на живіт, комір натирав шию, і їй довелося стримати себе, щоб не смикати його знову. Такі дрібниці відразу видають нерви.

Поруч Нікс тихо видихнула і трохи розвела плечі, наче перед ударом.

І серед них стояв Демонік Рейвен.

Навіть у простому тренувальному спорядженні він виглядав так, ніби все навколо підлаштовується під нього. Спина рівна, підборіддя трохи підняте, рухи короткі, точні. Руде волосся у вологому тумані потемніло й лежало акуратно, без звичних гострих пасом, і Міру це чомусь дратувало більше, ніж мало б.

Він упіймав її погляд.

І усміхнувся.

Не широко, не дружньо. Ледь-ледь, куточком рота. Достатньо, щоб це виглядало як виклик.