Частина 2 Геометрія невідомого

Карета зупинилася перед величезними кованими воротами Цитаделі, оздобленими зображенням двох переплетених змій, що тримали пісочний годинник. Пісок у ньому був світлий, майже золотий, і це дивно дисонувало з обсидіановими стінами за брамою. Немов хтось натякав: час у цьому місці теж чужий.

Охоронці в чорних обладунках з емблемами розвідки витягнулися струнко, щойно Валеріан стрімко вийшов з екіпажа, і їхня дисципліна була такою показною, що Міра відчула знайоме роздратування: так стоять ті, хто впевнений, що має право оцінювати, хто гідний пройти крізь ворота, а хто ні.

— Виходьте, — скомандував Валеріан, навіть не озираючись, наче вони були не людьми, а валізами. — І пам’ятайте: тут ваші вуличні фокуси не спрацюють.

Міра ступила на бруківку двору, відчула, як холод каменю одразу пробирається крізь підошви, і озирнулася, бо не любила заходити в місце, не розуміючи, де вихід. Цитадель вражала, але водночас придушувала, і це було не про розмір, а про відчуття, що стіни тут не просто стоять, а дивляться. Обсидіан вбирав сонячне світло так жадібно, ніби йому мало, і Міра мимоволі подумала, що тут навіть день виглядає обережно.

— Реєстрація в Північній Вежі, — Валеріан махнув рукою на одну з веж, яка губилася в хмарах, і зробив це так легко, ніби піднятися туди було дрібницею. — Підніміться сходами, у вестибюлі праворуч. Вас зустріне магістр-реєстратор. Я з’явлюся на вашу першу лекцію. До того часу постарайтеся не бути відрахованою або вбитою.

Він сказав це рівно, майже буденно, і Міра відчула, як у неї всередині піднялася злість, бо в його голосі не було ні краплі сумніву, що обидва варіанти цілком реальні. Він не чекав відповіді, не дав їй навіть кивнути як слід, а просто пішов до протилежного корпусу, і його постава була така, ніби весь цей двір належав йому, або принаймні не смів йому заважати.

Міра лишилася стояти посеред величезного двору, і кілька секунд у неї було дивне відчуття, що вона стала надто помітною, хоча насправді довкола снували інші студенти. Хтось був у розкішних шовкових мантіях із гербами, що світилися ледь помітною магією, хтось — у простих, як у неї, і Міра відразу зрозуміла, що тут одяг працює гучніше за голос, бо в ньому впізнають «свого» ще до того, як ти відкриєш рот. Вона зустрілася поглядом із хлопцем у білому комірці й золотій застібці, і той глянув на неї так, наче його щойно змусили торкнутися чогось бридкого, після чого швидко відвернувся, ніби боявся, що презирство може передатися через повітря.

Міра майже сказала йому щось приємне про манери, бо язик у неї інколи працював швидше за розум, але згадала слова магістра про вуличні фокуси, а ще згадала, що тут за надто гучні репліки, мабуть, платять не тільки приниженням, тому ковтнула її так само швидко, як ковтають гарячу воду, коли нема іншого вибору.

Північна вежа зсередини нагадувала механізм гігантського годинника, і Міра відчула це відразу, щойно переступила поріг, бо тут усе було про рух і про рахунок. Гвинтові сходи закручувалися вгору так, що після третього витка голова починала паморочитися, і вона змусила себе не дивитися вниз, бо знала: достатньо одного необережного погляду, і тіло вирішить, що падати легше, ніж підніматися. Студенти піднімалися і спускалися потоком, один поспішав так, ніби запізнення прирівнюється до злочину, інший ніс стос книг і тримав його занадто міцно, наче книжки могли втекти, третій лаявся під ніс так пристойно, що це навіть звучало як молитва.

У вестибюлі стояв масивний дубовий стіл, такий важкий, що Міра одразу вирішила: навіть якщо Цитадель почне руйнуватися, цей стіл переживе всіх. За ним сидів чоловік такий худий і блідий, що здавався не живим, а підписом до ілюстрації в підручнику з анатомії, і Міра відчула легке, неприємне поколювання в шлунку, бо в ньому було щось надто правильне і надто порожнє. Шкіра в нього була натягнута, довгі пальці — прозорі, і перо в цих пальцях виглядало як інструмент, який теж уміє різати.

Він не підняв голови, коли Міра підійшла, і це, чомусь, образило її більше, ніж погляди у дворі, бо там принаймні зважали, що вона існує.

— Прізвище. Походження. Спеціалізація, — проскрипів він так, ніби кожне слово було боргом, який його змусили віддати, і Міра відчула, як у неї напружилися плечі, хоча вона не мала наміру показувати це.

— Міракс Кассія Ґрімм. Сирота. Некромантія.

Перо шкребнуло сторінку, звук був неприємний, сухий, як скрегіт по кістці, і Міра ледь не стиснула пальці, щоб не здригнутися. Реєстратор клацнув важелем на мідному пристрої поруч, механізм здригнувся, і на стіл з глухим дзвоном випав металевий жетон на ланцюжку, так, ніби його не видали, а відстрілили.

— Одягни, Ґрімм. Знімеш і позбудешся пальців. Загубиш і позбудешся голови. Твій житловий блок — «Омега». Кімната чотири на підвальному ярусі. І постарайся не померти. Паперова робота — це зайва морока.

Він уперше підняв очі, і вони були мутні, як вода у старому колодязі, та в цій мутності Міра вловила щось дуже просте: байдужість, яка звикла називати себе порядком. Вона одягла жетон, і метал виявився неприємно холодним, наче його тримали не в шухляді, а в льоді, і Міра відчула, як холод одразу лягає на ключицю, ніби пристібнув її до цього місця не гірше за будь-яку клятву.

— Де їдальня? — спитала вона перше, що приходить у голову людині, яка останнім часом їла переважно повітря, а ще намагається не показати, що від голоду стає злішою.

Реєстратор повільно вказав пером на арковий прохід, і це було так ліниво, ніби він робив їй велику послугу.

— Іди за запахом розчарування.

Міра стримала репліку, бо у неї виникло спокуса сказати щось у відповідь, але вона була занадто втомлена, щоб витрачати сили на людину, яка все одно не зміниться. Вона лише кивнула, хоча й відчула, що цей кивок радше для неї самої, ніж для нього, і рушила вказаним шляхом.

Дорога до кімнати зайняла майже двадцять хвилин, і Міра зрозуміла, що коридори Цитаделі не підкоряються логіці, бо одні раптово звужувалися так, що доводилося притискати вузол ближче до тіла, інші розкривалися в зали зі стелями, які губилися в темряві, і в цій темряві хотілося шукати очима щось, що краще не знаходити. Камінь під ногами був чорний, із прожилками срібла, наче в стінах текла застигла блискавка, і Міра кілька разів ловила себе на тому, що крокує обережніше, ніж у «Омезі», хоча не любила визнавати обережність.