Глава 2 Геометрія невідомого

Карета зупинилася перед кованими воротами Цитаделі, оздобленими двома переплетеними зміями, що тримали пісочний годинник. Пісок у ньому був світлий, майже золотий, і дивно не пасував до обсидіанових стін за брамою. Час у цьому місці теж здавався чужим.

Охоронці в чорних обладунках з емблемами розвідки витягнулися струнко, щойно Валеріан вийшов з екіпажа. Їхня показна дисципліна одразу роздратувала Міру: так стоять ті, хто певен, що має право вирішувати, хто гідний пройти крізь ворота, а хто ні.

— Виходьте, — скомандував Валеріан, навіть не озирнувшись, наче вони були не людьми, а багажем. — І пам’ятайте: тут ваші вуличні фокуси не спрацюють.

Міра ступила на бруківку й відчула, як холод каменю пробирається крізь підошви. Вона одразу озирнулася: не любила заходити в місце, не знаючи, де вихід. Цитадель вражала, але ще більше тиснула. Не розміром, а тим, що стіни тут ніби дивилися. Обсидіан жадібно вбирав сонячне світло, і навіть день здавався тут обережним.

— Реєстрація в Північній Вежі, — Валеріан махнув на одну з веж, що губилася в хмарах, так легко, ніби піднятися туди було дрібницею. — Підніміться сходами, у вестибюлі праворуч. Вас зустріне магістр-реєстратор. Я з’явлюся на першій лекції. До того часу постарайтеся не бути відрахованою або вбитою.

Сказано було рівно, майже буденно. У його голосі не було й тіні сумніву, що обидва варіанти цілком можливі. Не чекаючи відповіді, він рушив до протилежного корпусу з виглядом людини, якій тут ніхто не сміє заважати. Постава в нього була така, ніби цей двір належав йому хоча б наполовину, а решта просто мусила поступитися.

Міра лишилася посеред двору й раптом відчула себе надто помітною, хоча навколо снували інші студенти. Хтось був у розкішних мантіях із гербами, що ледь світилися магією, хтось у простих, як у неї. Тут одяг говорив голосніше за людину: «свого» впізнавали ще до першого слова. Хлопець у білому комірці й золотій застібці глянув на неї так, ніби доторкнувся до чогось брудного, і швидко відвернувся, наче презирство могло передатися через повітря.

Міра ледь не сказала йому щось про манери, але згадала слова магістра. Тут за зайву різкість, схоже, платили не тільки приниженням, тож вона проковтнула репліку.

Північна вежа зсередини нагадувала механізм гігантського годинника. Усе тут було про рух і рахунок. Гвинтові сходи закручувалися вгору так, що після третього витка починала паморочитися голова, і Міра змусила себе не дивитися вниз: тіло легко вирішує, що падати простіше, ніж підніматися. Студенти рухалися потоком: один поспішав так, ніби запізнення тут дорівнювало злочину, інший ніс стос книг занадто міцно, наче вони могли втекти, третій лаявся під ніс так пристойно, що це скидалося на молитву.

У вестибюлі стояв масивний дубовий стіл, який, здавалося, переживе навіть саму Цитадель. За ним сидів чоловік такий худий і блідий, що скидався не на живу людину, а на ілюстрацію з підручника анатомії. Натягнута шкіра, прозорі пальці, перо в руці, схоже на інструмент, що теж вміє різати. У ньому було щось надто правильне й водночас порожнє.

Він не підняв голови, коли Міра підійшла, і це образило сильніше, ніж погляди у дворі.

— Прізвище. Походження. Спеціалізація, — проскрипів він так, ніби кожне слово з нього витягували силоміць.

— Міракс Кассія Ґрімм. Сирота. Некромантія.

Перо шкребнуло сторінку сухо, мов по кістці. Звук виявився настільки неприємним, що Міра ледве стрималася, щоб не стиснути пальці. Реєстратор клацнув важелем на мідному пристрої поруч, і на стіл з глухим дзвоном випав металевий жетон на ланцюжку, ніби його не видали, а вистрелили.

— Одягни, Ґрімм. Знімеш — позбудешся пальців. Загубиш — позбудешся голови. Твій житловий блок — «Омега». Кімната чотири на підвальному ярусі. І постарайся не померти. Паперова робота — зайва морока.

Він уперше підняв очі. Мутні, як вода в старому колодязі, і в цій мутності була лише байдужість, яка звикла зватися порядком. Не злість, не цікавість, навіть не втома. Просто порядок, у якому люди — ще один рядок у реєстрі. Міра вдягла жетон. Метал виявився крижаним і ліг на ключицю так, ніби пристебнув її до цього місця не гірше за клятву.

— Де їдальня? — спитала вона, бо останнім часом їла переважно повітря й не хотіла показувати, що від голоду стає злішою. Це було перше питання, яке мало хоч якийсь сенс.

Реєстратор ліниво вказав пером на арковий прохід.

— Іди за запахом розчарування.

Вона стримала відповідь і лише кивнула. На нього не варто було витрачати сили.

Дорога до кімнати зайняла майже двадцять хвилин. Коридори Цитаделі не підкорялися логіці: одні раптом звужувалися так, що доводилося притискати вузол до тіла, інші відкривалися в зали зі стелями, що губилися в темряві. У цій темряві хотілося шукати очима щось, чого краще не знаходити. Камінь під ногами був чорний, із прожилками срібла, наче в стінах застигла блискавка, і Міра кілька разів ловила себе на тому, що крокує обережніше, ніж звикла.

Чим нижче вона спускалася, тим менше траплялося шовку й гербів, тим рідше лунали дзвінкі голоси й тим частіше — короткі фрази, сказані пошепки, ніби тут всі домовилися не привертати уваги. Нижні яруси говорили інакше, коротше, різкіше. Некроманти не любили натовпів, а натовпи не любили некромантів. Боятися завжди простіше, ніж розбиратися.

Торкаючись холодного жетона, Міра зрозуміла: тут доведеться бути уважною не тільки на заняттях, а й у коридорах, їдальні й кожному погляді, що затримується на ній надто довго.

Двері з номером «4» були в самому кінці погано освітленого коридору, де світло ламп тьмяніло з кожним кроком, а тиша ставала густішою, ніж треба. Міра зупинилася лише на мить. Машинально торкнулася ножа під курткою, переконалася, що він на місці, і тільки тоді вставила ключ у замок. Звичка виявилася сильнішою за накази Валеріана не тягнутися до сталі без потреби.

Замок клацнув коротко й сухо. Плечі трохи відпустило, але не до кінця. Міра штовхнула двері.