Частина 1 Найризикованіша угода в житті

Камера номер чотири в підземеллях міської варти пахла так, як і має пахнути камера: старою соломою, сирою пліснявою й чужим страхом, що ввібрався в камінь. Камінь, судячи з усього, пам’ятав це прекрасно. Міра відчула цей запах ще в коридорі, а тепер він сидів у горлі й не зникав, хоч би як вона дихала через ніс, і від цього хотілося скреготнути зубами, але зуби теж були ресурсом, їх не витрачають дарма.

Вона сиділа в кутку, підтягнувши коліна до грудей, і дряпала по підлозі уламком крейди, який поцупила з кишені вартового в ту мить, коли той надто самовпевнено нахилився ближче, щоб подивитися їй в обличчя і, мабуть, переконатися, що вона злякалася. Віконце з ґратами Міра ігнорувала з тією ж холодною повагою, з якою ігнорують поради типу «будь чемною, і все буде добре», бо ґрати не давали повітря, не давали виходу, не давали нічого, крім зайвого світла, яке заважало думати, а їй була потрібна не надія, а траєкторія.

— Якщо щур пробігає три метри за дві секунди… — пробурмотіла вона, прикусивши губу й відчувши на ній присмак крові, бо губи вже давно були обвітрені й тріскалися від сухого підземного повітря. — А імпульс від клацання пальцями поширюється швидше… Ні. Ні, це марнотратство.

Вона зиркнула на лінії, які нашкрябала, і відчула коротке роздратування, бо роздратування піднімалося в ній швидко, але швидкість не означала користь, тому вона змусила себе видихнути й стерла частину розрахунків рукавом брудної туніки. Рукав давно перестав бути рукавом у нормальному значенні цього слова й став універсальним інструментом, бо ним витирали крейду, ним витирали кров, ним витирали сльози, якщо вартовий не дивився, а Міра не любила, коли хтось дивиться.

— Надто великі витрати, — сказала вона собі тихіше, і голос у неї був рівний, хоча всередині все напружувалося від того, що їй доводиться рахувати на холодній підлозі тюремної камери. — Якщо підняти тільки задні лапи, інерція зробить решту. Мінус три одиниці резерву. Прагматика, Міро. Прагматика рятує життя.

Вона виросла там, де за зайвий вдих платять, а за зайве слово інколи платять удвічі, і тому з дитинства знала: ніхто не дає хліба просто так, ніхто не відпускає боргів без відсотків, ніхто не гладить по голові з чистого співчуття. Навіть смерть, як виявилося, любить аванс, і якщо ти не хочеш платити, треба завжди мати план, навіть якщо план тимчасовий, брудний і негарний.

Важкі кроки в коридорі змусили її завмерти, і Міра відразу відчула, як тіло саме перетворюється на пружину, а пальці стискають крейду так, що вона кришиться.

Не цвяхи на чоботях вартових. Вартові ходили так, ніби намагалися проламати підлогу і довести всім, що вони тут головні. Ці кроки були рівні, спокійні й майже ліниві, і Міра не любила ліниві кроки, бо лінивими ходили люди, які не боялися, що їх зупинять.

Вона швидко затерла формули ногою, розмазавши крейду в брудну хмарку, і зробила це не тому, що соромилася, а тому, що знання безкоштовно не роздають, ні в притулках, ні в тюрмах, ні в академіях, про які говорять пошепки, і якщо хтось прийшов сюди, то він точно не прийшов, щоб милуватися її каракулями.

За важкими дверима пролунав голос начальника варти, і зазвичай він був грубий, різкий, такий, що ним зручно лякати п’яних і сиріт, а тепер став приторно ввічливим, як у людини, яка раптом згадала, що існує хтось важливіший за неї.

— Пане Магістре, запевняю вас, це просто непорозуміння. Дівчисько звичайна злодійка. Підняла скелета в підвалі ювеліра, щоб вибити замок…

— Вона підняла скелета без ритуального кола.

Голос, що перебив начальника, був тихий, і саме через це його хотілося слухати уважніше, бо тихі голоси рідко бувають безпечними. У цьому голосі не було поспіху, не було злості, не було потреби доводити свою правоту, і Міра відчула, як у неї холоднішає потилиця, бо так говорять люди, які звикли, що їхня думка стає наказом.

Замок клацнув, і важкі двері відчинилися.

До камери увійшов високий чоловік у чорному плащі, підбитому темним хутром, і Міра одразу помітила деталі, які не мала б помічати, але помічала завжди: чистий крій, дорогі застібки, шви, що не розходяться, і тканина, яка не м’ялася, навіть коли він рухався. Він зупинився за два кроки від неї, і зупинився так, ніби стояв у власному кабінеті, а не в тюремній ямі, де стіни мокрі, а підлога завжди холодна.

Міра підвела очі й роздивилася його швидко, але так, щоб це не виглядало як переляк. У нього було обличчя, яке люди запам’ятовують, навіть якщо роблять вигляд, що не дивляться, і це Міра теж відчула одразу, бо вона знала, як виглядають ті, кого бояться. Чорне волосся до плечей, бліда шкіра, риси правильні й надто спокійні, наче він давно вирішив, що емоції — це зайва витрата.

— Ви Міракс Кассія Ґрімм? — спитав він спокійно, і це прозвучало так, ніби він перевіряє запис у паперах.

— Залежить від того, хто питає, — відповіла Міра, і вона свідомо додала в голос виклик, бо вартові завжди любили, коли ти просиш, а вона не збиралася просити. — Якщо за боргами, то я банкрут. Якщо з податкової, то я померла три дні тому.

Валеріан уперше подивився прямо на неї. Його погляд був важкий.

— Сарказм — ознака слабкого розуму, що намагається здаватися гострим, — процідив він, і Міра відчула коротке обурення, бо він вимовив це так, ніби не просто робить зауваження, а ставить її на місце. — Але ваші розрахунки на підлозі, які ви так недбало стерли, свідчать про інше.

Він глянув вниз, на ледь помітні розводи крейди, і Міра завмерла, бо на мить їй захотілося вилаятися, а вона не любила, коли її ловлять на дрібницях. Вона різко подумала, що витерла недостатньо, і водночас зрозуміла, що витерла б хоч до каменю, він усе одно побачив би, бо прийшов сюди не як гість, а як людина, яка звикла бачити те, що інші ховають.

— Я Магістр Валеріан де Морте, — представився він. — І я прийшов запропонувати вам угоду, від якої ви не зможете відмовитися. Бо альтернатива — зашморг.