Глава 1 Найризикованіша угода в житті

Камера номер чотири в підземеллях міської варти пахла так, як і має пахнути камера: старою соломою, сирою пліснявою й чужим страхом, що ввібрався в камінь. Камінь, судячи з усього, пам’ятав це прекрасно. Міра відчула цей запах ще в коридорі, а тепер він сидів у горлі й не зникав, хоч як вона дихала через ніс. Хотілося скреготнути зубами, але зуби теж були ресурсом, а ресурси дарма не витрачають.

Вона сиділа в кутку, підтягнувши коліна до грудей, і дряпала по підлозі уламком крейди, поцупленим із кишені вартового, коли той надто самовпевнено нахилився ближче, щоб зазирнути їй в обличчя й переконатися, що вона злякалася.

Віконце з ґратами Міра ігнорувала з тією ж холодною повагою, з якою ігнорують поради на кшталт «будь чемною, і все буде добре». Ґрати не давали ні повітря, ні виходу, тільки зайве світло, яке заважало думати. А їй була потрібна не надія, а траєкторія.

— Якщо щур пробігає три метри за дві секунди… — пробурмотіла вона, прикусивши губу й відчувши присмак крові. Губи давно були обвітрені й потріскані від сухого підземного повітря. — А імпульс від клацання пальцями поширюється швидше… Ні. Це марнотратство.

Вона зиркнула на лінії, які нашкрябала, відчула короткий спалах роздратування, але змусила себе видихнути й стерла частину розрахунків рукавом брудної туніки. Рукав давно став універсальним інструментом: ним витирали крейду, кров і сльози, якщо вартовий не дивився. А Міра не любила, коли хтось дивиться.

— Надто великі витрати, — сказала вона собі тихіше. — Якщо підняти тільки задні лапи, інерція зробить решту. 

Вона виросла там, де за зайвий вдих платять, а за зайве слово інколи платять удвічі. З дитинства знала: ніхто не дає хліба просто так, ніхто не відпускає боргів без відсотків, ніхто не гладить по голові з чистого співчуття. Навіть смерть, як виявилося, любить аванс. Тому завжди треба мати план, хай навіть тимчасовий, брудний і негарний.

Важкі кроки в коридорі змусили її завмерти. Тіло відразу зібралося в пружину, а пальці стиснули крейду так, що вона кришилася.

Не цвяхи на чоботях вартових. Вартові ходили так, ніби хотіли проламати підлогу й довести всім, що вони тут головні. Ці кроки були рівні, спокійні, майже ліниві. Міра не любила лінивих кроків: так ходять люди, які не бояться, що їх зупинять.

Вона швидко затерла формули ногою, розмазавши крейду в брудну хмарку. Не від сорому. Просто знання безкоштовно не роздають ні в притулках, ні в тюрмах, ні в академіях, про які говорять пошепки. І якщо хтось прийшов сюди, то не для того, щоб милуватися її каракулями.

За дверима пролунав голос начальника варти. Зазвичай грубий, різкий, зручний для п’яних і сиріт, тепер він став приторно ввічливим.

— Пане Магістре, запевняю вас, це просто непорозуміння. Дівчисько звичайна злодійка. Підняла скелета в підвалі ювеліра, щоб вибити замок…

— Вона підняла скелета.

Голос, що перебив начальника, був тихий, і саме тому його хотілося слухати уважніше. Тихі голоси рідко бувають безпечними. У ньому не було ні поспіху, ні злості, ні потреби щось доводити. У Міри похолола потилиця. Так говорять люди, звиклі, що їхня думка стає наказом.

Замок клацнув, і важкі двері відчинилися.

До камери увійшов високий чоловік у чорному плащі, підбитому темним хутром. Міра одразу помітила те, що помічала завжди: чистий крій, дорогі застібки, міцні шви, тканину, яка не м’ялася навіть у русі. Він зупинився за два кроки від неї так, ніби стояв у власному кабінеті, а не в тюремній ямі, де стіни мокрі, а підлога завжди холодна.

Міра підвела очі й швидко роздивилася його, не даючи цьому виглядати як переляк. У нього було обличчя, яке запам’ятовують, навіть якщо роблять вигляд, що не дивляться. Так виглядали ті, кого бояться: чорне волосся до плечей, бліда шкіра, правильні риси й надто спокійне обличчя, наче він давно вирішив, що емоції — зайва витрата.

— Ви Міракс Кассія Ґрімм? — спитав він так, ніби звірявся з паперами.

— Залежить від того, хто питає, — відповіла Міра, свідомо додавши в голос виклик. — Якщо за боргами, то я банкрут. Якщо з податкової, то я померла три дні тому.

Валеріан уперше подивився прямо на неї. Його погляд був важкий.

— Сарказм — ознака слабкого розуму, що намагається здаватися гострим, — процідив він. — Але ваші розрахунки на підлозі, які ви так недбало стерли, свідчать про інше.

Він глянув на ледь помітні розводи крейди, і Міра завмерла. На мить їй захотілося вилаятися. Витерла недостатньо. Хоч, подумала вона відразу, витерла б хоч до каменю — він все одно побачив би. Він прийшов сюди не як гість, а як людина, що звикла бачити те, що інші ховають.

— Я Магістр Валеріан де Морте, — представився він. — І я прийшов запропонувати вам угоду. Альтернатива — зашморг.

Міра повільно підвелася. Коліна затекли, але вона не дозволила собі показати дискомфорт. Дискомфорт теж був інформацією, а інформацію не віддають без бою. Вона була нижча за нього на голову, проте погляду не відвела. Її внутрішній рахівник уже працював: тканина плаща, ґудзики, крій, хутро, яке не кошлатилося. Цього вистачило б, щоб викупити весь притулок, де вона виросла, і ще залишилося б.

Його пропозиція пахла не грошима, хоча гроші там точно були. Вона пахла чимось складнішим. А складне майже завжди означало пастку.

— Угода? — Міра примружилася й сховала пальці в рукави, щоб не показати тремтіння. — Зазвичай угода передбачає вигоду для обох сторін. Моя зрозуміла: я не прикрашу собою шибеницю на центральній площі. А ваша? Не повірю, що Магістр такого рівня прийшов сюди, бо йому бракує студентів для масовки.

Вона говорила рівно, хоч серце стискалося. У цій камері вона могла грати в розум, могла рахувати, могла тримати спину рівно. Але люди такого типу не приходять у підземелля без причини. Якщо він уже тут, причина або дуже вигідна, або дуже небезпечна. Найчастіше і те, і інше.