2

Як Август. Її Август. З іншого світу. Той, що щовечора цілував її руку, той, хто тримав її, коли серце боліло, той, чиї очі й досі жили в її снах. А тепер дивився на неї з тіла цього чужинця не з любов'ю, а з точним погано прихованим розрахунком. Його ніжність була пасткою, а його голос, такий подібний до голосу з минулого, — лише зручним знаряддям.

Але вона не могла відштовхнути його. Бо серце все ще пам'ятало. Не його, ні. Іншого. Бо іноді, хоч вона й бачила всю брехню наскрізь, їй було потрібне тепло. Навіть таке, навіть фальшиве.

Зрада мала смак заліза на язиці. Вона стиснула підвіконня так, що побіліли кісточки. Чоловік, який колись дивився на неї знизу вгору, ожив у цьому світі цинічним маніпулятором, що хотів її — не як жінку, а як сходинку. Його посмішка була порожня, а його слова медом, що ховає отруту.

— Перекажи імператору, що якщо він хоче, щоб я не витрачала коштів на школу, хай сам приїде й скаже це дітям в обличчя, — вона відвернулася.

Капітан лицарів, що стояв неподалік, дивився на неї з мовчазною лояльністю, яка лякала її більше за будь-який гнів. Вона не знала, що це — вірність, залежність чи просто небезпечна звичка. Високий, широкоплечий, з утомленими очима, що бачили надто багато смертей, і шрамом, який ділив обличчя навпіл — мов межа між тим, ким він був колись, і тим, ким став. Постава впевнена, наче броня, яку годі пробити. Та вона бачила, як напружуються його плечі, коли він наближається. Ніби він пам'ятав кожен дотик. Так само, як вона.

Її пальці пам'ятали тепло його шкіри. Його обійми. Ті нічні години, коли вона дозволяла собі бути слабкою, але щоранку, після цих ночей, поверталася до себе — не як жінка, а як маркіза. І щоразу, вмиваючи руки, відчувала, що змиває щось більше за втому. Вона змивала провину. Зраду. Ні, не фізичну — духовну. Зраду Августу. Справжньому. Тому, кого вже не існувало, але хто досі жив у її серці тінню, що ніколи не зникає.

— Все добре, моя леді? — голос капітана був тихий, майже ніжний. Ненависно ніжний.

Анабель лише кивнула. У її жилах клекотіла сила — нова й небезпечна. Вона вже відчувала, як тіні під ногами міняють форму, відповідаючи на її гнів. Як ворони кружляють ближче, коли вона засинає. Як сни обертаються спогадами. Колись вона їх боялася. Тепер навчилася приймати. Або принаймні вдавати, що приймає.

Іноді вона бачила, як її онука сміється в саду. Як син тягне до неї руки з тортом. І тоді прокидалася в холодному поту — бо насправді ліжко її було з чорного дерева, а торт... торт був кров'ю, якої вона жадала ночами, коли голод ставав сильнішим за волю. Вона пила лише з добровольців, і то обережно. Та чим більше стримувалася, тим частіше тіло смикалося уві сні, а очі в дзеркалі ставали чужими.

— Ми отримали нові дані про зону міазмів, — озвався граф Юлій, командир її армії. Броня бездоганна, кожен рух відточений, мов ритуал воїна, що надто добре знає смерть. — Там ознаки прориву. Спершу — дивні зміни в повітрі, ніби воно загусло, наче його можна різати. Потім тіні. Ті, що з'являються в абсолютній темряві. Двоє розвідників зникли. Без звуку та крику, лишилися тільки ліхтарі з потрісканим склом. А сьогодні вранці ми знайшли... щось. В'язкі сліди, на які не діє жодна магія очищення. І відбитки — не лапи, не кігті, не копита. Щось таке, чого не мало б існувати. І слиз. Чорний. Він рухався, наче дихав, наче слухав.

— Я піду туди сама, — тихо, але твердо мовила вона, не відводячи погляду від горизонту. — Хочу побачити це на власні очі. Відчути, що саме насувається.

Щось у її нутрі вже знало, що це не чергова аномалія. Це щось нове. Щось, що дихає в темряві — і вже простягає щупальця до її дверей. Іноді їй хотілося віддатися смерті. Не щоб померти — щоб, можливо, нарешті повернутися. Туди, де серце билося з любові, а не з болю. Де руки були теплі, а не вкриті силою, що пахла тліном і чорним вороновим крилом. Де її звали Анабель Ройман — і вимовляли це ім'я з любов'ю, а не зі страхом, але поки вона маркіза, а маркізи не плачуть. Вони правлять, навіть якщо всередині лишився тільки попіл.

Десь далеко, у зоні міазмів, чорний слиз ворухнувся в темряві — і завмер, наче почув своє ім'я.