1

Ще рік тому для неї ці землі були радше вироком, ніж нагородою. Обвуглені кістяки будинків, чорні дерева, що скрипіли на вітру, наче волали про допомогу. З тріщин на дорогах сочилася тягуча мана — отруювала розум, дарувала галюцинації тим, хто затримувався надто довго. Уночі вулицями повз шепіт: зіпсована магія говорила голосами загиблих, іноді зводячи з розуму навіть звиклих до страху. Вікна покинутих хат дивилися в нікуди, мов очі осліплих. Подекуди стіни заросли мохом і чорними квітами, що не росли більше ніде — тільки тут, у мертвих стінах. Люди, які вижили, пересувалися тінями, ховали дітей у ямах, а їжу — в землі. Тут не сміялися, тільки кашляли, плакали й мовчали.

А тепер над руїнами здіймалися вежі — роз'їдені часом і магією, мов кістки забутого титана, з вікнами, що блищали, як очі мертвих звірів, які спостерігають за світом із тіні. Ім'я їхньої володарки на базарах шепотіли з пошаною, якої не давали навіть герцогам.

Маркіза Анабель Нахт. Перша й єдина жінка, що перетворила забуту прокляту землю на серце відродження всього за рік. Рік, за який вона обернула руїни на поселення, прокляті розломи — на торговельні шляхи, а голодні дитячі очі — на надію. Там, де ще вчора підвал кожної хати був пасткою для божевілля, тепер стояли укріплені будинки з жаровнями, що дарували тепло навіть у найгіршу бурю. Дороги, якими раніше ходили хіба вартові-самогубці, вона вимостила новим каменем і підсвітила арканами захисту. Кожна миля була як вирваний у пітьми клаптик життя.

Діти, що ховалися в підземеллях, тепер вчили літери біля камінів. Жінки, які роками носили на шиї амулети на виживання, вперше почали плести віночки й співати. Навіть повітря здавалось змінило запах. Замість смороду гнилі відчувався свіжий хліб і дим від дров.

І все це — не через магію чи імперські ресурси, а через те, що вона знала, як виживає світ, коли держава тебе кидає. Бо сама колись була тією, кого забули. Хто збирав себе по уламках і ніс крізь роки. У її голові досі жили спогади про інший світ, інше життя. Там вона була бабусею з чашкою чаю й фотоальбомом, із пледом у клітинку й серцем, що билося для інших. Тут — владною маркізою з тінями замість порадників і воронами замість наглядачів.

Палац вона звела за власними ескізами — велична будівля з білими колонами й високими вікнами, що нагадувала радше урядовий дім її старого світу, ніж фортецю цього. Символ нового порядку: світлі зали, кабінети з мапами відновлення, канцелярія, де працювали місцеві писарі. Та справжньою її гордістю був не палац, а комплекс гуртожитків у центрі поселення. Натхненна соціальним житлом із минулого життя, вона спроєктувала його так, щоб дах над головою мав кожен незалежно від походження. Прості кімнати, майстерні для ремісників, дитячі зони, окремі теплі блоки для сиріт. У великій їдальні щовечора лунали пісні й сміх — те, чого тут не чули десятиліттями.

— Маркізо, доповідь про будівництво школи, — дворецький нахилився, подаючи сувій, з обличчям похмурим, як завжди.

Високий, сухорлявий чоловік у бездоганному темно-зеленому камзолі з вишитим гербом Імперії на манжетах. Кожен його рух був вивірений та точний, мов старий ритуал. Пальці тремтіли, але не від нервів, а від зневаги. Він походив зі старовинного роду фінансистів і вважав будь-яку емоцію марнотратством, як і необґрунтовані витрати.

Спершу він ставився до маркізи зі зверхністю. Єдина донька занепалого герцогства Рейвен, навколо якої ходили брудні чутки: інтриганка, що притісняла баронесу, а тоді якимось дивом знайшла втраченого принца — і отримала титул із рук самого імператора. Фарс, та й годі. Дворецький, вірний служитель системи, чекав, що цей химерний спалах згасне сам собою. Але минав тиждень за тижнем і кожне її «варварське» рішення приносило плоди. Її ідеї, небезпечні й неортодоксальні, працювали. І тепер він ловив себе на тому, що милується її почерком на документах, затримується біля дверей кабінету довше, ніж слід, і — найгірше — хвилюється, коли чує її голос.

— І ще... імператор запитує, чому ви вийшли за межі дозволеного бюджету.

Анабель не глянула на нього. Вона стояла біля вікна й спостерігала, як подвір'ям проходить чоловік — згорблений саме настільки, щоб здаватися покірним, але не слабким. Колись один із тих, хто зневажав її владу. Тепер — улесливо посміхається, роздає накази, з'являється там, де його не кличуть. І завжди трохи ближче, ніж потрібно. У його жестах, у погляді завжди відчувалось щось знайоме, занадто знайоме.