***

Я повільно повертаю ключом в дверному замку, штовхаючи їх плечем. Бо у руках великий стос папок, яких підтримую зверху, щоб не впали. Шукаю в темноті включатель і вмикаю світло. Бачу гарні обої з голубим візерунком, цей візерунок вибирала мама - італійський орнамент. Скидаю босоніжки  й ступаю босими ногами по ширшавому чорному коврику. Стоп!!!  У мене в квартирі немає таких обоїв на стінах, натомість стіни обиті дерев'яною вагонкою, а на підлозі коврик-ламінат. Це не моя квартира, це квартира моїх батьків! Але... що я можу робити там, посеред навчального року?  Ніяк не можу зрозуміти! Я проходжу далі й штовхаю двері у вітальню, а там.... там посеред кімнати чотири труни. Я завмираю  й не можу ступити жодного кроку, у трьох трунах хтось лежить прикриттям білою вуаллюв, а четверта пуста.. Роблю над собою зусилля, й ступаю вперед, а там...вони -  найрідніші люди на світі... Я закриваю рукою рот , але й вона не допомагає заглушити мій крик. Папки падають  й по білосніжні й підлозі розсипаються якісь папери й фотографії. Переводжу свій погляд на них, а там фото з місця аварії. Ось на одному зображено пом'ятий капот машини, а на другій... О Боже!.. це батько  й дуже багато крові..  "Ні-і-іііі!" кричу й нарешті пробуджаюсь. 

   - Це сон, це тільки сон _ шепочу сама собі у спробі заспокоїтись. Я уся в капельках поту, а трясе так, неначе я на сорокоградусному морозі. Мені погано, дуже погано стараюся побільше вдихнути повітря, та крім солених сліз, у рот нічого не потрапляє. Мені катострофічно не вистачає повітря, здається я задихаюсь. Це що, асма? - раніше за собою не замічала. В очах темніє, і здається я чую дзвінок у двері, і все... Тиша... Нема навкруги нічого і нікого... й мене немає. Здається... ні не здається .. я не відчуваю ні рук ні ніг, навіть болю у грудях. Що це? Де я? Чому так тихо? Просто не виносимо тихо. " Заберіть мене!" - хочу крикнути, та не можу...

            Та враз свідомість почала помалу повертатись, , нібито чую бабусин голос !?. Стараюся відкрити очі й мені з другої спроби получаєтся, бачу високого молодого чоловіка в білому халаті, й біля нього бабуся?! Що вона тут робить? У неї схвильоване обличчя й червоні очі, вона що, плакала? Чоловік тепло посміхається, й до мене надходить залишок фрази:

              - ... вона прийшла до тями, як і я говорив.  Виконуйте усі мої рекомендації, й найближчим часом зверніться до лікаря.

                   - Як ви себе почуваєте? _ добродушно спитав він мене.

                   - Добре.... ніби... _ прохрипів мій голос.

                  - От і славненько, перепрошую у мене, виклик. Не хворійте! Допобачення!

               - Допобачення лікарю, дякую вам!

              - Бабусю!? Ти тут? _ знову прохрипіла я, але уже більш упевнено.

             - Моя зіронька.. _ прозвучав рідний голос, від якого у грудях ніби квіти розквітають, й стає так затишно й тепло.

              - Як же ти мене налякала! _ й заплакала.

                - Не плач рідна, я ж не спеціально...

               - А коли мене тут не було, щоб з тобою б було? Я їхала сюди, сюрприз хотіла зробити, недаремно моє серце до тебе тягнулось. Видно, що біду чуло, тому й тягнулось так... Лікар сказав, що в тебе приступ асми стався, звідки у тебе асма, чому я не знала про неї? _ здається про неї не тільки бабуся, але і я не знала, тому у відповідь я тільки плечима знизила.

                     - Ти себе як почуваєш? Нічого не болить? У голові не крутиться? _ занепокоїно почала розпитувати бабуся.

                    - Ба, ну ти чого? Усе зімною добре, ти краще розкажи, як ти сюди добралася? Й чому ти мені не позвонила, я б тебе зустріла?! _ старалася я перевести тему розмови.

                - Ой моя ти зіронька, дорога дуже визнажила мене. Ти собі уявляєш, мені прийшлося робити аж три пересадки, бо на "прямий" білетів небуло. Але це цього вартувало, усю дорогу мені було неспокійно, серце чуло біду.... І так добре, що у мене були ключі від квартири... Я спочатку позвонила, за звичай, а коли зайшла , то подумала, що ти ще спиш. Як занесла сумки до кухні, відразу вирішила заглянути сюди, а тут... Тут ти лежиш - вся бліда, губи чуть не сині, а рукою тримаєшся за шию.

           - Ба, мила, ти тільки неплач, я обіцяю, що так більше не буду. _ обняла я її. А вона все розповідала й розповідала, від чого я почувалася винною, що заставила її хвилюватися.

           - Я за телефоном, щоб швидку допомогу викликати, а у мене ще у дорозі розрядився. Я тоді побігла до сусідів, й чудом тієї миті сходами спускався хлопчина. І як виявилося, він лікар чи медбрат, який працює на швидкій. Це він надав тобі допомогу, я така йому вдячна, так вдячна. А ще він сказав, щоб ти обов'язково сьогодні пройшла огляд. Тож давай у ванну, сніданок й до лікаря. Й жодних заперечень! _ прогрозила мені пальцем.