ПРОЛОГ: Життя не питає...

Не легко в наш час бути дитиною без багатих батьків, і зовсім не легко жити без них. Ти не можеш дозволити собі багато з того, що мають твої однолітки. Ти не живеш безтурботним життям, та найголовніше, тобі більше ніколи не посміхнеться мама й не обніме тато. Ти працюєш на двох роботах, щоб вчитися й відповідати статусу студента Лінгвістичного університету.

Мене звати Олеся і мені двадцять років. Я навчаюсь на філології, де вивчаю відразу чотири мови, хоча я мрію бути дизайнером одягу. Моїх екскізів не перелічити, хоча тепер - це просто мрія, моє майбутнє - філологія. Та цей університет має свої плюси - тут ніхто не знає про моє горе, про яке я ніколи не забуду...                                          Мене розбудив телефонний дзвінок:

- Він уже давно звонить, не розумію, як можна бути таким настирливим?! Пробурчала моя шкільна подруга Ірина.

- Ти не могла відповісти на дзвінок, а то хочеться ще трохи поспати.

 - Тихо! Це батьки. Ало, мамочка?... Так, це я! А що робить у вас мамин телефон?.. Яка аварія?.. Слухайте, я вас не розумію, ви взагалі хто такі, й чому у вас мамин телефон? Й про яку аварію йде річ?

 - Що трапилося?- перелякано прошепотіла Ірина, трусячи мене за плече.

- Так - це мої батьки... так - це мій брат,.... Як загинули? Яка іще автокатастрофа? Це .. не може бути.... Більше я не могла вимовити й слова, серце стиснулося так, що важко було видихнути з легень повітря.Горло затиснуло колючим дротом, приносячи невимовний біль, а з очей потекли зльози. Почуте по телефону, стало для мене шоком. Мені подзвонили з лікарні й повідомили про те, що мої батьки й братик попали в автокатастрофу, де загинули на місці. Ще вони попросили приїхати через годину, на впізнання тіл. В ту мить я зрозуміла, що моє життя поділилося на до й після. І це після, ще треба пережити. Далі зними розмовляла Іра, вона уточнювала адрес.

- Сонце, тримайся, я з тобою!

• Це перші слова підтримки, які я почула у свій адрес.....
•             Того дня я ночувала у подруги, так як, тато з мамою поїхали, щоб відвезти Дмитрика до бабусі на ціле літо. Ми з Іринкою тиждень тому отримали результати з тестів ЗНО. . Я ніколи не мала проблем з навчанням, хоч і не була заучкою. Мені вистачає декілька раз прочитати, щоб вивчити, тож часу завжди вистачало на гуртки, й для прогулянок з друзями. Перед нами постало питання, про подальше навчання. Мама твердила, що краще ніж вивчення іноземної мови, мені не знайти. Та я, іще з дитинства, мріяла стати  дизайнером, та тільки мого пориву, ніхто не підтримав. Мама працювала організатором у престижній компанії, а тато був директором у спортивній школі. Хоча головним у сім'ї був тато, але  що до побуту завжди вирішувала мама. У що одягатись, чим харчуватись, де відпочивати, без мами такі питання ніхто не займався. Хоч поправді признатись, смак вона мала хороший, не даремно вона організовувала чуть не усі важливі заходи, які проходили у нашій державі.
•         Так сталось, що мама побачила мої ескізи, які я намалювала для театрального кружка, й сказала, щоб я цією дурницею не захопоплювалась. Я почала розповідати, що й у майбутньому хочу цим займатися, на що мама своїм "НІ! - ти вивчатимеш мови"_, перекреслила усі мої сподівання з нею порозумітися. Тато оцінив моє вміння,не так скептично, як вона, навіть похвалив, але против маминого слова не пішов. Ну звичайно, "мама також дівчинка, тільки доросла, й краще знає, що для мене добре, а що ні". Ви думаєте, що я слабка і я змирилася з рішенням батьків?, ні, я не відмовлялася від своєї мрії, й відослала лист для вступу у художнє. Та тільки я, тоді ще не знала, що свою мрію, я власними руками знищу. Батьки вирішили, що наш п'ятирічний Дмитрик, літом буде у бабусі в селі. А зімною поїхати, щоб підібрати квартиру, де я протягом навчального року повинна буду жити. Краще б той день ніколи не настав...
•  
•           Зараз стою біля дверей моргу  вагаючись, зайти чи ні? Поруч тато Іринки, підтримує мене за плечі, мабуть боїться, щоб не впала. До мене щось говорять, та я нечую, ніби у тумані, не знаю де взяти сили, щоб вимовити хоч щось.
•  
• - Дять Ром... давайте ви далі самі... бо я не піду... я не можу.
•  
• І я не ходила, бо було дуже важко, і це мене ламало, ламало душу, мораль, розуміння, ламало, як особистість. Єдиною підтримкою стала сім'я Ірини, ну і звичайно бабуся. Бабуся, яка приклала усі зусилля, щоб я не відчувала себе зламаною. І за це, я їм по справжньому, щиро вдячна.
•  
• Як з'ясувалося, пізніше, причина аварії стала від того, що на зустрічну виїхала фура, а із-за повороту виїжав тато, мама з братиком спали на задньому  сидінні. Все сталося дуже швидко, загинули усі.
• Щоб не трапилося у нашому житті, ми повинні знаходити в собі сили, щоб це пережити й відпустити. Хтось переживає подібне легше, хтось гостріше. А що коїться у мене на душі, знала лише одна я.
•  
•  Безтурботне життя скінчилося, почались клопоти, з кожним разом все інші.  Коли ти не пристосований до цього, тобі дуже важко, но поступово розум, починає закалюватись, проблемну ситуацію вирішуєш, як математичну задачку, на образи ти ставиш бар'єр, й даєш гідну відсіч. Ти розумієш, що життя - це гра у шахи, й завжди стараєшся передбачити кожен хід долі. Щоб кожен раз коли вона робить "ШАХ" - "МАТ" залишався за тобою.
•  
•           Пройшов місяць. Ми з бабусею жили у місті у нашій трьох кімнатній квартирі. Мені виплати страховку за машину,а також батьки страхували своє життя від нещасних випадків. За все це потурбувався Іринин батько, бо без його зв'язків, я б не отримала й копійки. Тож цих грошей, на перші роки мені повинно було вистачити.
• Одного дня бабуся повернулася з листами. Всі вони були повідомленням про запрошенням на навчання. Серед них були, те про що мріяла мама, й те про що мріяла я. Свою мрію я розірвала своїми руками, батьки хотіли іншого для мене, зробити по своєму я просто не змогла.
• Далі час проходив для мене дуже швидко. Виявилось, що квартира у мене уже була, хоч й невеличка. Про це потурбувався за життя моя мама. Вона як завжди, робила все на свій розсуд, а мене просто ставила перед фактом. Як не дивно, я була рада цьому, адже це іще одна згадка про неї.                 Попереду на мене чекав переїзд й вступні   іспити, від яких залежило, чи буду я на бюджетному.
• На бюджет я поступила, просто розказала їм білет, букву в букву. Комісія навіть запитань не задавала, спочатку подумала, що білет  читаю. Вони попросили, щоб я розповіла їм те саме, але з трьома перекладами. Після бездоганної, на їхню думку, відповіді, мене привітали зі вступом до університету.