Коли прийде час

   Я пам’ятаю, як пахли яблука в нашому саду, коли мені було шість. Мама гладила мене по голові й казала: «звіром, який змінить усе. Я чекала його з трепетом, не розуміючи, що це лише перший крок у Насолоджуйся, Елю, бо «прийде час» — і через три місяці тобі йти до школи». Тоді цей час здавався мені величезним нескінченну чергу очікувань.

  Потім була юність. Високий, чорнявий хлопець із паралельного класу, на два роки старший за мене. Я затамовувала подих, коли він проходив повз у шкільному коридорі. Щоночі я питала порожню кімнату: «Коли ж «прийде час», і він мене помітить   Я пам’ятаю, як пахли яблука в нашому саду, коли мені було шість. Мама гладила мене по голові й казала: «звіром, який змінить усе. Я чекала його з трепетом, не розуміючи, що це лише перший крок у Насолоджуйся, Елю, бо «прийде час» — і через три місяці тобі йти до школи». Тоді цей час здавався мені величезним нескінченну чергу очікувань?». Але час прийшов інакше — пролунав його останній дзвоник, він отримав атестат і зник у дорослому житті, так і не дізнавшись про мої ніжні перші почуття та моє існування. Моя перша закоханість просто розчинилася в червні.

   Далі все закрутилося, наче в калейдоскопі.

Я чекала, коли «прийде час» випускного, щоб нарешті стати дорослою.  Потім настав «час вступати» до університету — безсонні ночі, конспекти, іспити.  Диплом у руках — і нова установка: «Елю, тепер «прийде час працювати».

   У двадцять я стояла на балконі, дивилася на зорі й запитувала у Всесвіту: «Ну коли вже? Коли «прийде мій час для справжнього кохання?». Всесвіт мовчав довгих п'ятнадцять років.

   Кохання прийшло, коли мені виповнилося тридцять п’ять. Але воно не було схоже на казку. Він виявився незрілим, боявся відповідальності, і замість опори я отримала ще один обов'язок.

  Зараз мені сорок п’ять. Навколо — гуркіт війни, тривоги й розбиті мрії. Я дивлюся у дзеркало і питаю себе: «Коли ж «закінчаться ці труднощі»? КОЛИ настане час для спокою? Не лише для власного, а й для людей моєї землі, моєї України?»

   Останнім часом я все частіше ходжу на прощання. Я прощаюсь з своїми родичами, які йдуть один за одним у інший світ. Тихо, невідворотно, бо просто «настав їхній невідворотний час.

   І ось тепер, стоячи посеред своєї осені, я вперше по-справжньому злякалася. Я згадую ту маленьку шестирічну дівчинку з яблуневого саду. В неї були потаємні бажання, таланти, які вона виносила в собі, як дорогоцінний скарб. Вона хотіла писати, подорожувати, просто дихати на повні груди.

  «ЕЛЬВІРО, КОЛИ Ж НАСТАНЕ ЧАС ДЛЯ МЕНЕ САМОЇ?»

   Ми так відчайдушно чекаємо «слушного моменту», що забуваємо: час — це не потяг, який прибуває за розкладом. Це пісок, що витікає крізь пальці. Скільки його залишилося на мої власні мрії?

   Коли врешті-решт прийде мій останній час, чи не закричить моя душа від болю? Чи не буде вона жалкувати про невиконану місію на цій землі? Про те, що я присвятила життя очікуванню, роботі, іншим людям, але так і не знайшла години, щоб просто бути собою?

   Потім була юність. Високий, чорнявий хлопець із паралельного класу, на два роки старший за мене. Я затамовувала подих, коли він проходив повз у шкільному коридорі. Щоночі я питала порожню кімнату: «Коли ж «прийде час», і він мене помітить   Я пам’ятаю, як пахли яблука в нашому саду, коли мені було шість. Мама гладила мене по голові й казала: «звіром, який змінить усе. Я чекала його з трепетом, не розуміючи, що це лише перший крок у Насолоджуйся, Елю, бо «прийде час» — і через три місяці тобі йти до школи». Тоді цей час здавався мені величезним нескінченну чергу очікувань?». Але час прийшов інакше — пролунав його останній дзвоник, він отримав атестат і зник у дорослому житті, так і не дізнавшись про мої ніжні перші почуття та моє існування. Моя перша закоханість просто розчинилася в червні.

   Далі все закрутилося, наче в калейдоскопі.

Я чекала, коли «прийде час» випускного, щоб нарешті стати дорослою.  Потім настав «час вступати» до університету — безсонні ночі, конспекти, іспити.  Диплом у руках — і нова установка: «Елю, тепер «прийде час працювати».

   У двадцять я стояла на балконі, дивилася на зорі й запитувала у Всесвіту: «Ну коли вже? Коли «прийде мій час для справжнього кохання?». Всесвіт мовчав довгих п'ятнадцять років.

   Кохання прийшло, коли мені виповнилося тридцять п’ять. Але воно не було схоже на казку. Він виявився незрілим, боявся відповідальності, і замість опори я отримала ще один обов'язок.

  Зараз мені сорок п’ять. Навколо — гуркіт війни, тривоги й розбиті мрії. Я дивлюся у дзеркало і питаю себе: «Коли ж «закінчаться ці труднощі»? КОЛИ настане час для спокою? Не лише для власного, а й для людей моєї землі, моєї України?»

   Останнім часом я все частіше ходжу на прощання. Я прощаюсь з своїми родичами, які йдуть один за одним у інший світ. Тихо, невідворотно, бо просто «настав їхній невідворотний час.

   І ось тепер, стоячи посеред своєї осені, я вперше по-справжньому злякалася. Я згадую ту маленьку шестирічну дівчинку з яблуневого саду. В неї були потаємні бажання, таланти, які вона виносила в собі, як дорогоцінний скарб. Вона хотіла писати, подорожувати, просто дихати на повні груди.

  «ЕЛЬВІРО, КОЛИ Ж НАСТАНЕ ЧАС ДЛЯ МЕНЕ САМОЇ?»

   Ми так відчайдушно чекаємо «слушного моменту», що забуваємо: час — це не потяг, який прибуває за розкладом. Це пісок, що витікає крізь пальці. Скільки його залишилося на мої власні мрії?

   Коли врешті-решт прийде мій останній час, чи не закричить моя душа від болю? Чи не буде вона жалкувати про невиконану місію на цій землі? Про те, що я присвятила життя очікуванню, роботі, іншим людям, але так і не знайшла години, щоб просто бути собою?