Розділ сорок шостий

Розділ сорок шостий

Ганна різко завмерла, а серце шалено забилося від переляку, проте вона з останніх сил зібрала всю волю в кулак, натягнула на обличчя посмішку і повільно розвернулася.

У холі стояла пані Марія, ну, або те, що її ідеально копіювало. Вона тримала в руках тацю зі свіжими, запашними пиріжками, а її очі випромінювали материнську турботу й доброзичливість. Дивно, звідки вона взялася? І наче ж бачила що Ганна разом із Максимом обідали недавно. Невже не пам'ятає?

— Ой, пані Маріє, все чудово. Але, ви знаєте, я така забудькувата стала, — напустивши на себе вигляд наївної й розгубленої дівчини, промовила Ганна, ледь тремтячим голосом оговтуючись від пережитого шоку. Вона зробила кілька кроків назустріч, прикидаючись, ніби нічого дивного не сталося. — Ми вже обідали, так! Усе дуже смачно! Але потім ми так довго гуляли лісом із хлопцями, та й, напевно, розбрелися хто куди, бо потім я чомусь якось розминулася з ними… Вони кудись зникли, а я заблукала... Потім прийшла сюди і зайшла в їдальню, думала може вони там... Але мені аж зле стало від утоми, хочу вийти на свіже повітря...

Пані Марія щиро та співчутливо всміхнулася.

— Ну, звичайно ж, ви ж зовсім не відпочиваєте. Повітря тут цілюще, але до нього треба звикнути, — лагідно сказала вона. — А хлопці ваші, мабуть, скоро повернуться. Не переживайте так. Хочете свіжої випічки? Вам зараз потрібні сили.

— Дякую, може, пізніше, — Ганна нервово ковтнула слину, намагаючись відвести погляд від обличчя жінки. — Мені зараз справді треба відпочити. До речі, я хотіла зайти до директора санаторію, уточнити дещо... Е-е-е... Може, підкажете, де його кабінет? Я весь ранок шукала, але тут такі заплутані коридори, усі двері чомусь замкнені...

— О, кабінет директора на другому поверсі в правому крилі, біля головної адміністративної частини, — охоче відповіла кухарка, ні про що не підозрюючи. — Але ви краще підіймайтеся до себе в номер, відпочиньте, а директор, здається, зараз зайнятий...

— Так-так, обов'язково зайду туди пізніше, дякую вам, пані Маріє, — промовила Ганна. — піду, напевно, в справді, відпочину. 

Дівчина під пильним поглядом кухарки, намагаючись не поспішати, перетнула хол і пішла сходами на другий поверх, а потім все ж вирішила пошукати кабінет директора.

Вона раптом подумала, що в кабінеті директора можуть бути якісь документи або папери, в яких що-небудь розповідається про цей санаторій. Добре було б знайти план санаторію, тоді можна було б більше дізнатися, що то за тунель, яким вона втікала від того монстра. Чим більше інформації, тим краще. Адже стало зрозуміло, що вона не зможе втекти звідси, напевно, як і в Яблуневому, тут цього не допустять. Хто не допустить, дівчина намагалася не думати. Інформація — ось що їй потрібно було зараз. Якнайбільше інформації. Їм з Максом вдалося дізнатися чимало, але, очевидно, що не все. 

Дотримуючись вказівок, вона знайшла потрібні двері на другому поверсі. Двері до кабінету директора був трошки прочинені. Ганна тихо, намагаючись не шуміти, підійшли  до них і зазирнула у вузьку шпарину.

Те, що вона побачила всередині, змусило її кров знову застигнути в жилах. За масивним дубовим столом сидів чоловік, якого вона пречудово знала! Це був Віктор! Той самий Віктор, який зустрів її першим у готелі «Північ», а потім вони з Максом бачили його у вигляді страшного мертвяка прикутим до рецепції ланцюгом. Боже, хто ж він? Чи теж був жертвою цієї дивної ілюзії? Чи, може, служить всьому цьому жахіттю, яке відбувалося навколо?

Але тепер Віктор мав повністю інший вигляд, його очі були сповнені порожнечі, а шкіра обличчя ледь помітно сіпалася, неначе під нею щось ворушилося. І цей Віктор сидів за столом і щось писав.

Ох, як добре, що вона не увійшла туди одразу! Ганна затиснула рота рукою, щоб не закричати від жаху. Вона безшумно відійшла від дверей, розвернулася і щодуху кинулася геть. Спустилася миттю на перший поверх і вибігла з санаторію, а потім помчала, схлипуючи, стежиною повз яскраві і брехливі у своїй красі трояндові кущі подалі від санаторію, в густий ліс, яким він був оточений.

Вона бігла доти, доки санаторій та всі його підсобні будівлі повністю не зникли з очей. Навколо шуміли дерева, ліс був густим і первозданним, дівчина забігла далеченько. Ганна підійшла до найближчого дерева і всілася просто на землю, охопила себе руками за плечі й почала хитатися з боку в бік, наче зациклена і трохи ошаліла. Трясця, вони всюди! Пані Марія, Віктор! Тепер ще й Денис. Ці дивні нелюди. Що ж робити?

Невідомо, скільки там просиділа дівчина, але зненацька вона помітила, що навколо починає сутеніти. Ліс навколо неї повільно почала покривати сіра пелена. З'являвся туман.

І тут у її пам'яті з жахливою чіткістю спливло найголовніше! Туман! Чорт забирай, туман! Ось він, починає з'являтися навколо неї! Коли приходить туман, він повністю стирає спогади! І вона знову забуде все: і про кратер, і про чорний куб, і про те, що вона приїхала сюди шукати брата. Макса забуде! Вона знову перетвориться на покірну вівцю, на бранку отих чорних потороч! Знову прокинеться в ілюзії! І записи в блокноті можуть не допомогти цього разу. І телефон може не допомогти. Бо Максим сьогодні вже так і не згадав себе! А Денис взагалі вважав її докази вигадками!  

— Ні! Ні, я не дозволю їм знову забрати мій розум і мої спогади! — панічно зашепотіла Ганна, дістаючи з сумочки украдений на кухні гострий ніж.

Вона поглянула на своє передпліччя. Сльози застилали очі, руки тремтіли від жаху, але вона знала, що інакше не виживе. Стиснувши зуби, Ганна зробила ножем перший поріз на шкірі. З рани рясно потекла кров, але разом із болем прийшла й маленька надія, що вона все згадає.