Розділ сорок п’ятий

Розділ сорок п’ятий

Ганна бігла майже наосліп, плачучи й задихаючись, тицяючись у стіни, аж поки не згадала про ліхтарик на телефоні. Увімкнула слабкий вогник, бо телефон вже був майже розряджений, і пішла повільніше, витираючи сльози. Усвідомила раптом, що в руці вона все ще судомно стискала понівечений трояндовий букет від Максима, відкинула його геть у пітьму і закрокувала швидше, слід було негайно втікати звідси, піднятися хоча би наверх, до денного світла. Адже вона зовсім не знала, можливо, тут, у цій пітьмі, ховається ще хто-небудь, якась страшна істота, схожа на ту, котра намагалася прикинутися Денисом.

Весь цей проклятий санаторій, щасливе містечко Яблуневе, сонячні вулиці та безтурботні обличчя людей виявилися лише хитромудрою та витонченою декорацією, розмальованою обгорткою, за якою приховувалося щось зовсім незрозуміле і страшне.

Раптом дівчині здалося, що позаду вона чує якісь кроки, і тоді вона знову побігла, махаючи рукою з телефоном і вихоплюючи стіни, підлогу та стелю тунелю променем ліхтарика. Вона бігла довго, здавалося, цілу вічність, аж ось попереду з'явилася слабке світло, це був вихід із підземного коридору назад у підвал санаторію.

Ганна вилетіла з темного тунелю в підвальне приміщення, ледь не впавши на бетонну підлогу. Обперлася обома руками об холодну стіну, намагаючись віддихатися. У тиші закинутого підвалу її са́пання лякало навіть її саму, бо чомусь здавалося, що дихають двоє, троє, багато заса́паних людей…

Треба було йти нагору, втікати із цього санаторію, але жах скував усі її думки. Як вибратися звідси, коли кожен зустрічний міг виявитися пустою оболонкою, керованою тією чорною масою у кратері, яка сиділа в її браті? Чи то й не брат був уже? Максим зник, можливо, загинув у чорній безодні дивного куба. А Денис… Денис був там, за дверима тунелю, або, що ще гірше, його справжнє тіло давно вже стало частиною цієї жахливої страшної гидоти… Боже, зроби так, щоб усе було добре, щоб Денис був живим! Щоб Максим був живим!

Ганна повільно попрямувала до сходів, що вели вгору, на кухню санаторію. Тут, на кухні, було тихо й спокійно. Вздовж стін рядами тягнулися полиці з каструлями, окремо стояли шафи з посудом. Але оманлива тиша її не заспокоїла, дівчині було страшно, всепоглинаючий жах не відпускав. Раптом її погляд упав на спеціальну підставку-тримач, що знаходилася на стіні. На ньому висіли кухарські ножі. Ганну аж потягнуло до них, адже ножем можна було захищатися. Та істота, котру вона вдарила шипастими стеблами троянд, як виявилося, відчувала біль, бо ж сахнулася тоді й зашипіла, а це значить, що від неї можна було відбиватися хоча б ножем. Дівчина схопила найдовшого і страшенно гострого ножа, лезо якого блиснуло їй в очі, неначе підморгнувши. Ганна сховала його в свою сумочку через плече і одразу почала відчувати себе більш упевнено. Ну, хоч щось було тепер у неї для захисту!

Пройшовши до дверей, котрі вели у їдальню, дівчина обережно визирнула з-за дверей. Сонячне світло заливало порожню залу з білосніжними скатертинами. Усе виглядало настільки мирно й спокійно, що від цього контрасту з пережитим жахом ставало ще страшніше.

Ганна зітхнула, пройшла між порожніми столиками і вийшла з їдальні до виходу в хол санаторію, а потім через хол попрямувала до вхідних дверей. Навколо, як і раніше, не було жодної людини. 

Вона вже доторкнулася до ручки дверей, щоб вийти надвір, аж раптом у тиші порожнього холу пролунав чийсь спокійний та ввічливий голос:

— О, Ганно, доброго дня, ви вже пообідали? Як вам страви у нашій їдальні?