Розділ сорок другий

Розділ сорок другий

Вони ступили в похмуру пащу тунелю, тримаючи в руках телефони, і ліхтарики вихоплювали з темряви стіни та підлогу, допомагаючи іти. Як не дивно, прохід виявився величезним і зовсім не схожим на звичайний підземний лаз. Тунель був великим, просторим і високим, викладеним добротною гладкою плиткою, яка явно свідчила про те, що його робили з якимось наміром і для довгого використання. Але навіщо під мирним санаторієм знадобилося ховати такий довгий і великий тунель? Дуже дивно.

Ганна, Максим та Денис йшли вперед уже досить довго, і глухе відлуння їхніх кроків губилося в темряві, напруга зростала з кожним кроком, і тишу порушували лише їхні приглушені голоси.

— Слухайте, ми йдемо вже хвилин із п'ятнадцять, якщо не більше, — тривожно промовив Денис, зупиняючись на мить і світячи собі під ноги. — Може, ми справді дарма сюди зайшли? Хтозна, куди веде ця труба і що тут взагалі будували. Це ж божевілля, отак блукати в якихось невідомих катакомбах через ваші вигадки.

— Треба йти далі, ми вже надто далеко зайшли, щоб повертатися, — заперечив Максим.

— Ну не може просто так іти такий великий тунель під звичайним санаторієм, — знову зауважив Денис. — Це ж явно якась капітальна споруда. Думаєте, це радянський бункер на випадок ядерної війни? Знаєте, всі ці бомбосховища для номенклатури…

— Дуже сумніваюся, — заперечив Максим. — Для звичайного бомбосховища занадто якісна робота. Швидше схоже на якісь засекречені комунікації колишнього заводу чи підземні склади, які потім закинули, коли проєкт згорнули.

— Або просто старі дренажні системи та інженерні тунелі, — додала Ганна, хоча сама відчувала, що жодна з цих логічних версій не витримує критики. — Тут занадто глибоко для звичайного заводу.

Вони йшли далі, і раптом промінь ліхтарика на телефоні Максима вихопив із темряви масивні двері, якими закінчувався тунель. Замка як такого на них не було, але двері закривав залізний іржавий засув. Максим спробував його відсунути, але засувка намертво неначе прилипла до дверей. 

— Денисе, допоможи, — кинув Максим, упираючись плечем у двері й тягнучи засув убік, на себе.

Денис прийшов на допомогу, теж вчепився у важку залізяку, і з гучним скреготом їм все-таки вдалося посунути засув убік, а потім, навалившись удвох, чоловіки з зусиллям штовхнули двері вперед.

У ту ж секунду в обличчя їм несподівано подув прохолодний вітерець. І за мить усі троє вийшли з тунелю, який виявився зробленим у одному з високих пагорбів. Вони опинилися серед густого лісу. Але те, що відкрилося перед їхніми очима, змусило всіх трьох завмерти від несподіванки.

Прямо перед ними лежав гігантський кратер, схожий на величезний кар’єр. Його діаметр сягав щонайменше пів кілометра, а круті схили спускалися далеко вниз, до темного дна. Це була колосальна чаша з обпаленими й оплавленими краями та  стінами, де не росло жодної травинки, жодного дерева чи куща, і це при тому, що вона знаходилася серед лісу. Увесь кратер був покритий товстим шаром чорного чи то дивного закам’янілого попелу, чи то незрозумілого чорного товстого шару чогось, схожого на вугілля., Ця мертва і майже ідеально кругла територія серед зеленого лісу мала вигляд чорної рани на тілі землі. А просто в центрі цього величезного кола щось лежало. Щось настільки дивне, чужорідне й неприродне, що людський розум відмовлявся це сприймати, називати чи локалізувати.

Ганна відчула, що її шкіру покривають сироти, ноги стають ватяними, і вона не може вдихнути від якогось ірраціонального й незбагненне страху. Дивлячись на цей безкрайній чорний попіл і незрозуміле в центрі, вона гостро, просто до фізичного болю усвідомила, що все, що вони бачили досі, весь цей світлий і затишний санаторій, чудові клумби та квіти, усміхнені обличчя людей у місті, нові будинки, ідеальні вулиці, затишний готель — все це тісно пов'язано з тією штукою, яка зараз лежала там, знизу, в центрі цього чорного кратера. Задихаючись від жаху й нервування, Ганна різко підняла свій телефон і подивилася через камеру на те, що лежало там, у кратері…