Розділ сорок перший

Розділ сорок перший

Ганна та Максим першими повільно йшли довгими і порожніми коридорами, а Денис плентався позаду, вже трохи стурбовано поглядаючи на зачинені двері.

— Послухайте, — раптом тихо промовив він, зупинившись і прислухаючись до тиші. — Я, звичайно, не вірю у всі твої казочки, Ганно, але тут щось не так. Ми обійшли всі поверхи, перевірили майже всі двері, але як так може бути, що ми не зустріли жодної людини? Якось раніше я не звертав на це уваги. Невже на весь величезний санаторій немає жодної душі? Де персонал? Де інші відпочивальники чи гості?

Ганна й Максим перезирнулися, і Макс зауважив:

— У їдальні була пані Марія. Всі ми точно її бачили. Я теж якось на це не звертав уваги. До речі, вона сказала, що пізніше в їдальні має бути свіжа випічка, якісь круасани і пиріжки, пам'ятаєте, вона ще запрошувала нас прийти пізніше? — згадав він. — Кухарку я точно пам'ятаю.

— Тоді ходімо до їдальні, перевіримо, чи є там хтось, — рішуче промовив Денис. — Може, всі пішли обідати, тому тут нікого й немає і двері зачинені?

Вони спустилися до просторої зали санаторної їдальні на першому поверсі, де ось нещодавно вони снідали, але там теж нікого не було, ані кухарки пані Марії, ані жодного відвідувача. І всі гостро усвідомили те, на що раніше вони не звертали уваги, що крім них жодного іншого мешканця на території санаторію вони не зустрічали.

— Ну, і де люди? — якось уже стривожено запитав Денис, дивлячись на порожні столи та стільці.

— Їх тут немає, — втомлено кивнула Ганна. — Крім нас тут взагалі, я бачу, нікого немає.

Максим тим часом пройшовся між рядами порожніх столів і підійшов до відчинених дверей, які вели на кухню, а потім раптом махнув рукою Ганні та Денису і схвильовано промовив:

— Ходіть сюди, подивіться, що я тут виявив!

Його супутники підійшли ближче, і всі вони увійшли до кухні й остовпіли.

У кухні в стіні навпроти нової сучасної плити знаходилися великі двері, які зараз були відчинені навстіж, і за ними панувала чорна непроглядна темнота. Ганна підійшла ближче і побачила, що за дверима у пітьмі починалися широкі сходи, які спускалися кудись униз.

— Ну що, підемо туди? — спитав Максим з-за її спини, розглядаючи шлях кудись вниз у морок. — Схоже, це якийсь підвал.

Ганна знизала плечима.

— Ми дослідили всі приміщення у санаторії і не знайшли жодної людини. Можливо, вони всі там? — кивнула вона на сходи до підвалу.

Максим першим вступив за поріг і почав повільно спускатися сходами, підсвічуючи собі ліхтариком із телефону. За ним мовчки потягнулися Ганна та Денис. У них справді не було вибору, адже треба було дослідити усі приміщення у санаторії — це по-перше, а по-друге, звичайно ж, слід було з'ясувати, що тут взагалі коїться і куди поділися всі люди. Якщо вони тут, звісно, були.

Чим нижче вони спускалися, тим сильніше змінювалося повітря. Тут було тепліше й вологіше, ніж нагорі, а до звичного запаху старої будівлі поступово домішувався запах сирості, пилу й чогось дивного, що Ганна не могла визначити.

Сходи закінчилися перед масивними залізними дверима. Максим узявся за ручку й потягнув їх на себе. Двері зі страшним скрипом та брязкотом відчинилися, розбивши тишу навколо них неприємним зауком, і перед дослідниками відкрилося велике порожнє підвальне приміщення.

Максим освітив цей підвал, вихоплюючи променем ліхтарика голі обдерті стіни, старі проіржавілі труби, що проходили попід самою стелею, і засипану пилом та сміттям підлогу.

А потім світло ліхтарика освітило дальню стіну підвалу. Там виднівся широкий темний прохід, бо, як виявилося, однієї стіни тут не було, і підвал далі продовжував високий та широкий тунель, що вів у невідомість.

— Що це таке? — запитала схвильовано Ганна. — Схоже на якийсь тунель або прохід під землею.

Прохід був темний, і не можна було розгледіти нічого, крім суцільної темряви. Вони пройшли по підвалу і підійшли до того тунелю. Стояли перед входом до нього, дивлячись у морок і вперше по-справжньому розуміючи, що в цьому санаторії і справді коїться щось дивне. Ганна була впевнена у цьому, бо знала правду, а чоловіки, перезирнувшись, почали усвідомлювати, що дівчина говорить не просто так про страшні речі й, очевидно, вона все-таки не перебільшує. Вони троє завмерли на порозі, дивлячись на похмурий тунель, не розуміючи, куди він веде і що взагалі означає все це підземне жахіття…