Розділ сороковий

Розділ сороковий

Ганна завмерла з телефоном у руці. Дивилася на понівечені обличчя на екрані, а потім у її пам'ять, мов через прорвану греблю, хлинули спогади. Дівчина згадала все. Але найголовніше — пригадала, що вона приїхала сюди шукати брата! Боже, Денис!

— Денисе! — пронизливо крикнула дівчина, випустивши телефон із рук.

Вона кинулася до брата, обняла його, заливаючись сльозами, і крізь сльози почала говорити:

— Братику, Деню, мій Боже! Я ж тебе шукала! Я вже думала, що ніколи тебе не знайду! Що ти став таким же, як всі… Як Віктор… Ти живий… Боже, ти живий!

Але Денис не обійняв її у відповідь. Він різко відштовхнув Ганну від себе і схопився на ноги, відступаючи на крок назад від лавки і підозріло й навіть перелякано дивлячись на залите сльозами обличчя Ганни.

— Ганно, що ви робите? Ви збожеволіли? — роздратовано вигукнув він. — Який брат? Я вас вперше бачу! Тобто, вперше сьогодні зустрів! Може, ви хвора? Вигадуєте якісь нісенітниці!

Ганна аж задихнулася від розпачу, від болю, від усвідомлення того, що Денис став таким чужим. Він не пам'ятав її, рідна сестру, з якою вони були увесь час найкращими друзями! Вона бачила перед собою знайомі очі, рідне обличчя, але в погляді чоловіка не було й краплі впізнавання. Очевидно, той жахливий туман, про який вона щойно згадала, повністю змінив його, стерши спогади.

— Не пам'ятаєш? — зашепотіла вона, розгублено хитаючи головою. — Ти ж Денис. Мій молодший брат…

Вона різко схопила телефон, швидко пролистала галерею і тицьнула екран хлопцю під самий ніс. Перейшла на «ти», бо було вже не до церемоній.

— Дивись! Ось ти! Ось ми разом на нашій кухні вдома! А це наша мама! Це ти, Денисе, ти! Згадай же! Ти пам'ятаєш, що тиждень тому заїхав у місто Яблуневе, а перед цим подзвонив мені? Ти зник у цьому проклятому місті, і я поїхала тебе шукати! Тут скрізь якась аномалія, мертва реальність, чи що воно таке! І приходить туман, який змінює все навколо і людей в тому числі. Стирає спогади! Робить усіх якимись мертвими. Боже, Максе, скажи йому! 

Ганна поглянула на Макса і наткнулася на нерозуміючий погляд. Чорт, Макс теж нічого не пам'ятав! Денис же поглянув на екран її телефону зі спільними фотографіями, але на його обличчі не було нічого, крім щирого подиву.

— Ганно, я не розумію, про що ви говорите! Ви, певно, обізналися! Ці ваші фото, мабуть, просто якийсь фотошоп! У мене немає сестри… Я фотограф, приїхав сюди кілька днів тому на пленер, поселився в санаторії, — розгублено сказав він, відступаючи на крок. — Ви що, з глузду з’їхали? Яка мертва реальність, який туман? Ви нанюхалися чогось чи перегрілися на сонці! Які жахливі вигадки!

— Денисе, отямися! Максе, ти точно повинен все згадати, бо ти не так довго тут, як мій брат! Нас дурять! Увесь цей ліс, троянди, санаторій — це пастка, маскування для якоїсь дивної мертвої зони! — вигукнула Ганна. — Ти ж сам бачив туман учора! Ми всі троє втікали від нього!

— Я нікуди не втікав! — роздратовано обірвав дівчину Денис, і його очі на мить якось дивно блиснули холодним і чужим блиском. — Ви говорите якусь маячню. Досить! Я йду геть!

Ганна різко підняла телефон, увімкнула камеру, навела на брата і сфотографувала його. 

— Подивися на себе на екрані! — прокричала вона Денису в обличчя, тицяючи йому смартфон майже під ніс. — Подивися! Ти ж напівмертвий! І твої спогади зникли!

Денис поглянув, і побачив змарнілого і напівмертвого чоловіка із порожнім поглядом. Хлопець здригнувся, на мить у його очах промайнули страх і сумнів, але вже за секунду він заперечливо захитав головою:

— Це якийсь фільтр! Не вірю! Ви фокусниця або вправна шахрайка. Чого вам від мене треба?! Чи ви так жартуєте зі мною? Це пранк?

Тоді Ганна взяла гілку з червоними трояндами, яку подарував їй Максим, і піднесла до обличчя брата, одночасно спрямовуючи камеру на троянди. 

— А це?! Понюхай її! Ця троянда пахне гаром, попелом і гниллю, а не квіткою! І на фотографії — це почорніла обгоріла гілка! Це теж фільтр?!

Денис замовк. Він подивився на чудові квіти в її руках, потім на екран, де рука Ганни (до речі, теж трохи зморщена й сіра) тримала мертву гілку, і його обличчя почало бліднути. У його голові відчайдушно боролися дві реальності, але вплив туману був сильним, він сильно змінив його розум.

— Ні… Я не вірю.., — прошепотів Денис, відступаючи. — Це все брехня. Обман!

Ганна тоді схопила брата за руку і штовхнула, змусивши сісти поруч із Максимом. Денис майже впав на лавку, ошелешений і розгублений.

— Послухай мене, хлопці, ви все забули! — Спочатку ми прокинулися в готелі, де Віктор був прикутий ланцюгом. Максе, пам'ятаєш? А тепер ми тут, у санаторії. Це все одна система!  Денисе, ти ж сам казав нам на вході не заходити сюди, в цей санаторій! Ти щось знав! Я приїхала в Яблуневе і воно було прекрасним, в пізніше зрозуміла, що тут щось не те.., — і дівчина, збиваючись і ковтаючи слова від хвилювання, почала розповідати обом чоловіка усе від самого початку, від того дня, коли вона в'їхала у дивне місто, аж до сьогоднішнього прозріння…

Макс мовчки слухав, потім почав гортати свій телефон, знайшов страшні фото, порився в наплічнику і прочитав записи у блокноті самому собі… І хоч впізнавання на його обличчі не було, він, як помітила Ганна, схильний був їй вірити. А от Денис… Він лише скептично підтиснув губи, схрестив руки на грудях і, очевидно, не вірив жодному слову дівчини.