Розділ тридцять восьмий

Ганна різко розплющила очі. Вона лежала у затишному ліжку у своєму номері санаторію «Лісова казка». Надворі був пізній ранок, сонце заливало промінням кімнату крізь чисті шибки, і дівчина задоволено потягнулася, згадавши, у якому комфортному і розкішному корпусі її поселили. І яке ж тихе й чудове це місце серед мальовничого лісу біля Яблуневого! Дуже гарне!

Ганна кинула погляд на тумбочку біля ліжка, де лежав її телефон, хотіла подивитися, котра година, але чомусь виявилося, що він повністю розряджений.

— Ой, треба ж було його поставити заряджати, — пробурмотіла вона собі під ніс, дивуючись власній забудькуватості.

Дівчина одразу ж підключила телефон до розетки і, поки він заряджався, зайнялася собою. Піднявшись із ліжка, попрямувала до ванної кімнати, де було чисто, пахло милом, а у великому дзеркалі відображалася вона сама, виспана і задоволена. Повернувшись із ванної, дівчина неквапливо зробила легкий макіяж, причепурилася, одягла легку літню сукню і знову глянула на телефон. На екрані вже світився пристойний запас заряду, достатньо, щоб залишатися на зв'язку. Телефон також показував час, було близько одинадцятої ранку. Ганна спробувала зайти в Інтернет, але мережа була недоступна. Потім згадала, що наче хтось їй казав, ніби тут, у лісовій зоні, пошкоджено якусь станцію. Ремонтують наче. Дівчина знизала плечима, кинула телефон у сумочку і раптом відчула, що голодна. Гм. Дивно. Вона ж наче поснідала гарно з самого раненька в санаторній їдальні. Подумавши, Ганна вирішила, що варто, напевно, ще щось перекусити. Вона відчинила двері свого номера і вийшла в широкий сонячний коридор на другому поверсі корпусу.

У цей же момент із сусіднього двісті п'ятого номеру вийшов незнайомий чоловік. Вони вийшли зі своїх кімнат так злагоджено і синхронно, що це якось дивно відчулося обом, і вони так само синхронно поглянули одне на одного. Чоловік привітно усміхнувся і кивнув:

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, — чемно відповіла Ганна, усміхнувшись у відповідь.

— Ви моя нова сусідка? — поцікавився незнайомець, підходячи ближче. — Вчора вас не було.

— Так, — кивнула Ганна.

— А я іду до їдальні випити кави, — чомусь почав розповідати чоловік. — Недавно прокинувся і зрозумів, що з задоволенням випив би філіжанку нормальної кави і з'їв би цілого слона!

— Ага, і я хотіла поїсти в їдальні санаторію, — кивнула Ганна.

— Можемо піти разом! Якщо ви, звичайно, не проти, — зрадів незнайомець. — Тут є чудова зона для відпочинку неподалік корпусу, можна потім туди прогулятися, — продовжив чоловік, явно нікуди не поспішаючи, йому, певно, було приємно порозмовляти зі своєю сусідкою. — Ви давно тут зупинилися?

— Тільки сьогодні приїхала, — щиро відповіла Ганна, відчуваючи до цього чоловіка дивну і нічим не обґрунтовану симпатію. — І ще майже нічого й нікого тут не знаю.

— От і чудово, давайте тоді разом поснідаємо. Чи це вже обід? — засміявся чоловік. — Мене звати Максим. А вас як?

Ганна відповіла, і вони разом пішли по коридору, знайомлячись та ділячись приємними враженнями від затишної «Лісової казки»…

Увійшовши до просторої і світлої санаторної їдальні, вони одразу відчули апетитний запах свіжої випічки та заварної кави. За столиком біля сонячного вікна стояла вже знайома їм і доброзичлива жінка в охайному білому фартуху, пані Марія. Вона помітила нових гостей і замахала їм рукою з такою щирою радістю, ніби вони були її найріднішими людьми.

— Заходьте, заходьте швидше, я якраз приготувала гарячих сирників і кави! — привітно защебетала пані Марія, одразу ж виставляючи на столики апетитні тарілки.

Ганна з усмішкою сіла поруч із Максимом, насолоджуючись цим чудовим ранком. Аж раптом її погляд випадково впав на сусідній столик. Там, спокійно попиваючи чай і розглядаючи щось у своєму телефоні, сидів молодий хлопець із яскравими блакитними очима. Він саме обернувся, і їхні погляди на секунду перетнулися.

Ганна різко завмерла з чашкою кави в руках. Серце чомусь дивно й болісно тьохнуло в грудях, а в голові на мить зринув якийсь незрозумілий і водночас тривожний спогад, ніби вона вже бачила цього чоловіка раніше.

— Ой, а ви ж ще не знайомі! — помітила її погляд пані Марія, витираючи руки рушником і підходячи ближче. — Це наш постійний постоялець, Денис. Він приїхав сюди трохи раніше, любить мандрувати лісом і фотографувати краєвиди.

Денис чемно, але відсторонено й байдуже кивнув, поглянувши на Ганну та Максима.

— Доброго ранку, — промовив увічливо 

— Доброго, — розгублено промовила Ганна, дивлячись на нього. Вона відчула дивний, майже фізичний щем у грудях і чомусь подумала: «Гм. Чому мені здається, що я його знаю?».

Але ця думка майнула і зникла. Пані Марія про щось весело почала розровідати, Максим лагідно доторкнувся до Ганниної руки, запитуючи про щось, і дивний спалах у її свідомості згас, потонувши в безтурботності цього чудового сонячного дня…