Розділ тридцять сьомий

Розділ тридцять сьомий

Із кожною секундою туман густішав, ставав більш щільним та закручувався невеликими вихорами все швидше й швидше. Його сірі клуби поповзли по стежині, огорнули трояндові кущі та почали покривати сизим серпанком все навколо. І там, де проповзав туман, світ змінювався. Ганні чомусь найбільше було шкода троянд, які помирали на очах. Їхні пелюстки, ще мить тому яскраві й живі, потемніли й почали обсипатися на землю чорним попелом, а зелене листя скрутилося, немов його обпалило невидимим полум’ям. Дівчина, дивлячись на цей туман, якось відсторонено подумала, що це схоже на сценічний дим, який часто випускають під час виступів на сценах.

А ще туман рухався не хаотично, а цілеспрямовано. До порогу санаторію “Лісова казка”, до Ганни й Максима. І Дениса. Очі Ганниного брата розширилися від жаху.

— Туман, — прошепотів він зовсім іншим, хрипким і наляканим голосом, і Ганна впізнала голос справжнього Дениса, який не був схожим на той байдужий голос, котрий він видавав щойно. — Він іде… Не можна тут… Навіщо ви прийшли? Не можна…

— Ганно, всередину! І швидко! — вказав Максим на двері санаторію з написом, що попереджав про небезпеку. — Закриємося там. Може, він не зможе нас дістати!

Максим смикнув дівчину до дверей, але та раптом з неймовірною силою вирвала свою руку з його захвату й все-таки кинулася до Дениса, який із якимось отупінням дивився на туман, що вже починав лизати його черевики.

— Денис піде з нами! — крикнула Ганна. — Я не залишу його тут!

Дівчина підбігла до брата, вчепилася в його руку й потянула за собою до входу в санаторій. Він же, якщо й опирався, то ледь-ледь, Ганна й не відчула цього опору, тягнула хлопця за собою, а в голові була лише одна думка: Денис злякався, він говорив своїм голосом, хай і недовго, а отже, він може ще бути живим, може, ще не все втрачено… Принаймні, кидати брата тут, у цьому дивному й страшному тумані, вона точно не збиралася.

А туман, здавалося, захвилювався, наче жива істота, зарухався ще швидше, підступаючи до самих сходів та в’юнкими пасмами огортаючи білі колони будинку густим сірим серпанком.

Максим вилаявся, смикнув ручку дверей санаторію і відчинив двері, які виявилися незамкнені. Всередині було темно, неначе там не було вікон, хоч вікна зовні в будівлі якраз були, великі й нові. Але дивуватися чи відступати не було часу, бо туман вже сам наступав високою хвилею, погрожуючи буквально за мить накрити усіх трьох із головою. Тоді Максим миттєво підскочив до Ганни й схопив Дениса за другу руку й ривком смикнув до входу в санаторій.

Буквально за секунду до того, як туман безсило вдарив густою сіро-чорною хвилею об стіни санаторію, вони всі переступили поріг, і Максим захряснув за ними двері. Всередині було темно, хоч в око стрель...

А наступної миті під їхніми ногами провалилася підлога, і всі троє полетіли в прірву, яка здавалася безкінечною. Останнє, що відчула Ганна, втрачаючи свідомість, це теплу руку Максима, яка рефлекторно вчепилася в зап'ястя дівчини, а сама ж вона міцно тримала долоню Дениса, худу, кістляву й страшенно холодну...