Розділ тридцять шостий

Розділ тридцять шостий

За кілька кроків від них, біля самих сходів санаторію стояв хлопець. Високий, трохи сутулий, у картатій сорочці, джинсах, з щетиною на щоках і такими знайомими Ганні блакитними очима. Дивився на дівчину, і в його погляді була якась му́ка, неначе він намагався пригадати, хто вона, але не міг. 

— Денисе?! — вигукнула Ганна, китаючись до нього. — Боже мій, Денисе, братику! Це ти! Я знайшла тебе! Я так тебе шукала! — із очей дівчини бризнули сльози, вона вже майже ступила до брата перший крок, як її рвучко за руку смикнув Максим і притягнув до себе. Не дав підійти до брата.

— Стій, Ганно, згадай, де ми і що навколо коїться! — він міцно тримав дівчину за руку, не даючи випручатися, хоч вона й намагалася, адже першим поривом було, звичайно ж, кинутися до брата, обійняти, розпитати…

А це справді був він, її молодший брат Денис. Він мав спокійний і зосереджений вигляд, дивився пильно, але якось трохи дивно, неначе не міг сфокусувати погляд. Ганна все смикалася, вирвалася з захвату Максима, але той тримав її міцно, поспішно другою рукою витягнув з кишені свій телефон, увімкнув камеру й спрямував на хлопця навпроти. Витягнув руку так, щоб і Ганна бачила те, що він знімає. 

Те, що вони побачили, не здивувало їх, лише викликало розпачливі зойк у дівчини, і вона перестала смикатися, затихла поруч із Максимом, жадібно і з болем розглядаючи чоловіка на екрані.

Там Денис мав зовсім інший вигляд. Він був блідим, аж синім, під його очима лежали глибокі чорні тіні, губи, потріскані, наче від спраги, кривилися ламаною лінією, обличчя було схоже на обтягнутий шкірою череп, і весь він був страшенно змарнілий, худющий, майже скелет. Одяг чоловіка подекуди був обгорілим, порваним, брудним, з підозрілими бурими плямами, схожими на засохлі плями крові. Але й на його шкірі Ганна побачила сірі плями, неначе людина потроху вицвітала, як на старих фотографіях. Проте найстрашнішим був погляд того напівмерця, порожній і чужий. Якщо тут, у яскравому світі, Денис намагався, очевидно, щось іще згадати, зрозуміти, пробував впізнати Ганну, бо інтуїтивно відчував рідну людину, то там, у справжній страшній реальності, він вже нічого не пам'ятав. 

— Зробіть правильний вибір, — промовив Денис. — Ідіть геть звідси.

— Забери це, — промовила Ганна глухо Максиму, і той опустив руку з телефоном. А дівчина з надією поглянула на брата, такого рідного і схожого на того, якого знала, і спитала.  — Денисе, ти пам'ятаєш мене? Я твоя сестра, Ганна. Я шукаю тебе кілька днів. А ти… Ти тут… В санаторії… І он яким став, — вона схлипнула. — Я вірю, що ти ще все згадаєш! Ти не так довго тут! Трохи більше тижня минуло! Деню, це ж я, — і дівчина розридалася. 

Обличчя Дениса залишалося геть байдужим, а слова звучали так, ніби їх хтось йому зараз диктував:

— Вибір є, і він не повинен бути таким, — кивнув Денис на вхідні двері санаторію. — Не йдіть туди. Повертайтеся в місто. Просто живіть, і ви будете щасливими…

Денис повторював, очевидно, якісь заготовлені фрази, сам не розуміючи їхнього значення, здавалося, що хтось говорить замість нього, а пам'ять хлопця уже повністю стерлася, бо він так і не впізнав сестру.

— Чорт, він все забув! Твій брат нічого не пам'ятає, Ганю! — промовив похмуро Максим, не відпускаючи руки дівчини.

І саме в цю мить навколо щось змінилося. Між кущами троянд біля стежки до санаторію поповзли перші сіро-чорні клуби туману...