Розділ тридцять п'ятий

Розділ тридцять п'ятий

Ганна і Максим пішли вузькою стежиною з пагорба в бік санаторію крізь ліс і незабаром підійшли до головного корпусу «Лісової казки». Сам великий санаторій було побудовано у стилі ампір, а от різноманітні прибудови біля нього, очевидно, були зведено пізніше. Стіни будівлі були оздоблені витонченою ліпниною, а колони біля центрального входу надавали будівлі урочистої монументальності, навіть деякої величі. До сходів біля входу вела акуратна доріжка, а по обидва боки від неї було розбито клумби з чудовими низькими трояндовими кущами. Усе це справляло приємне враження, і всередину будинку й справді тягнуло зайти.

— Я хотіла увімкнути телефон і весь час дивитися на все навколо нас саме через камеру, — сказала Ганна Максиму, зупинившись недалеко від входу в санаторій. — Але телефон довго не витримає, розрядиться. У мене і так там залишилося мало зарядки. Тому…

— У мене був зранку заряджений майже повністю, — сказав Максим, дістаючи свій телефон і дивлячись на смужку заряду батареї. — Але ти маєш рацію, без телефонів ми неначе осліпнемо. Нам потрібно постійно мати їх напоготові, щоб у разі чого одразу ж побачити реальну картину. Тому краще берегти зарядку.

— Але періодично все навколо перевіряти, — Ганна кивнула, тримаючи свій телефон напоготові. — Давай зараз глянемо один раз — і все, — дівчина увімкнула запис. 

На екрані в режимі зйомки прекрасний санаторій одразу ж зник, натомість проявилася страшна правда, Максим із Ганною побачили почорнілі від часу й подекуди обгорілі стіни з вибитими чорними отворами вікон, зруйновані сходи та купи сміття навколо, що заросли бур'янами.

— Поглянь, Максе, — дівчина навела камеру і вказала пальцем на темний отвір одвірку. — На дверях якийсь напис. І це не назва санаторію. 

— Ходімо ближче, глянемо, — кивнув чоловік і взяв Ганну за лікоть.

Постійно знімаючи відео, вони підійшли до дверей санаторію впритул і зупинилися. На екрані телефону двері були перекошені й ледь трималися на петлях, а поріг вкритий купами листя та уламками каміння. І на цих дверях було написано білою облупленою фарбою: «Увага! Небезпечно! Не заходити!». 

— Не вистачає черепа, — сказала Ганна і завершила робити відео, опустила телефон і поглянула на нові двері перед собою, на яких, звичайно ж, не було жодних написів. Вони були пофарбовані чудовою білою фарбою. — Як на оголошеннях на електрощитках пишуть: «Обережно! Висока напруга. Не лізь — уб’є!» — пояснила  дівчина. — Для повноти картини тільки черепа з кістками й бракує.

Максим гмикнув і спитав:

— Думаєш, це хтось спеціально для нас залишив?

— А ти думаєш, що тут щодня стоять черги охочих поблукати по покинутому санаторію? — Ганна знизала плечима. — Безсумнівно, судячи з усього, попередження тут написане саме для таких, як ми. Для тих, кому обов’язково треба перевірити, що буде, якщо таки зайти.

— Можемо не заходити, — похмуро поглянув на дівчину Максим. — Але тоді…

— Звичайно, ми зайдемо, — глипнула на нього Ганна. — У нас немає вибору…

— Вибір є завжди, — раптом почула дівчина за спиною голос, і вони з Максом різко обернулися…