Розділ тридцять четвертий

Розділ тридцять четвертий

Кабінка безшумно ковзала над проваллям, залишаючи позаду оманливу красу Пагорба Закоханих. Ганна ж тримала в руках телефон, дивлячись на застигле на екрані зображення жахливої знахідки, іржавої опори та мерця.

— Поглянь… Це людина там висить? Це… це висельник? — спитала перестрашено дівчина, а потім показала Максиму відео. — Невже й справді? Це жах! Я… Я боюся, Максе…

Максим поглянув на екран, примружив очі, а потім сказав:

— Ні, то не людина, тобі здалося. Просто на дротах висить велика табличка, почорніла від часу. Вона якась фігурна, наче силует людини, тому ти так подумала, — він збільшив двома пальцями відео на екрані, і Ганна полегшено видихнула. — Бачиш, точно, була вивіска. Якась чи то дівчина, чи то якийсь казковий персонаж, бо має довге волосся… І висить на дроті. А здалеку здається, що то хтось повішений… Принаймні, я не бачив тут мертвих людей.

— Як не бачив? — здивувалася Ганна. — А Віктор? І ми не фотографували інших! Даю гарантію, що вони точно такі самі! Вони ж мертві! Чи ні?

— Мертві не в тому сенсі, — пояснив Максим, похмуро розглядаючи чудовий краєвид, що відкривався з кабінки підйомника. — Я не бачив справді мертвих, які б не рухалися, були, як би так правильно сказати, класично мертві, — він криво посміхнувся.  — Ходячий труп — це мертвий чи живий? Невідомо.

— Раз уже ми заговорили про такі речі.., — задумливо озвалася Ганна. — Я раптом згадала одну лекцію в університеті. Ми тоді з викладачкою української мови розбирали, як називаємо істот і неістот. Дивно, але саме зараз це здається мені майже філософією.

Дівчина на мить замовкла, ніби й сама здивувалася спогаду, що раптом виринув із пам’яті. Університет, лекційна аудиторія, звичайне життя… Усе це тепер здавалося таким далеким, наче залишилося в іншому житті, хоча минуло всього два дні.

— От скажи мені, — продовжила вона. — Мрець — це хто чи що? — Ганна сумно усміхнулася. — Жива людина — це, безперечно, хто. А мертва? Вона вже не жива, але ж не перестала бути людиною. То яке запитання ставити до цього іменника? Істота вона чи неістота? А привид? Він узагалі хто? Чи, може, вже що? Слова іноді знають про світ більше, ніж ми самі. Особливо коли світ раптом перестає підкорятися звичним правилам...

— Питання справді складне, — кивнув Максим. — Так і тут. Справді мертвих мерців тут я не бачив. А от живого мерця ми вже зустрічали.

Вони помовчали, згадавши Віктора на ланцюгу. 

Тим часом сусідній пагорб наближався, і незабаром кабінка опинилася на верхній станції канатної дороги на іншому пагорбі, і Ганна з Максимом вийшли.

Перед ними одразу ж відкрився неймовірний краєвид, а зовсім поруч серед лісу біля підніжжя цього пагорба стояв санаторій «Лісова казка». Будівля була хоч і старовинна, але дуже гарна, і сам санаторій, і його прибудови були, як нові, і Ганна зауважила, що цей санаторій дуже схожий на елітний дорогий готель, який недавно відкрили після капітальної реконструкції.

— Дивно, — сказала дівчина. — Пані Ольга в бібліотеці казала, що «Лісова казка» занепала і не працює ще з кінця дев'яностих, що це руїни. А тут… Він виглядає так, ніби нещодавно був відремонтований!

— Ага! Як і все містечко, — похмуро кивнув Максим, оглядаючи ідеальні газони навколо санаторію. — Спочатку Яблуневе здавалося нам затишним і новим, поки ми не побачили правду через камеру телефону. Тут, я так розумію, усе те ж саме. Це величезна ілюзія. Хтось або щось натягнуло на старі гнилі руїни ось цю прекрасну голограму чи навіяло на нас із тобою гіпноз, щоб усе виглядало живим, безпечним і квітучим...

— Напевно, так і є, — зітхнула дівчина. — Ходімо, поглянемо ближче…