Розділ тридцятий

Розділ тридцятий

— Ну як ви тут? У вас усе добре? — раптом почувся тихий голос за спиною Ганни та Максима.

Ганна здригнулася від несподіванки, і її кинуло в жар. Дівчина несподівано навіть для себе швидко схопила знайдений уривок газети й, розвертаючись біля столу, непомітно запхала його собі в кишеню сукні. Тоді швидко обернулася, натягнувши на обличчя широку невимушену усмішку.

Пані Ольга стояла біля входу до їхнього залу, пильно й підозріло дивлячись на відвідувачів колючим поглядом крізь окуляри, і Ганна раптом подумала, що якби вона побачила цю жінку в не прихованому цим містом вигляді, то бібліотекарка теж була б в окулярах. Чорт, труп в окулярах — це страшно... Все тут страшно...

— Так-так, усе чудово! — бадьоро промовив Максим тим часом, скосивши око на заголовки газет на столі. — Ми прочитали стільки всього цікавого! Тут є просто захопливі події та історії мешканців вашого міста, наприклад, про те, як у Яблуневому колись влаштовували автомобільні перегони. Це ж треба!

Пані Ольга дещо розслабилася, хоча в очах усе ще читалася якась дивна підозра.

— О, ви про перегони, започатковані мером у 1998 році? Так, це традиція, що триває аж до сьогодні, але вони відбуваються восени. Обов'язково приїжджайте до нас восени, — кивнула вона, але в її голосі не було ані краплі захоплення. — Ви знайшли все, що хотіли?

— Ага, трохи почитали. Але... Хотів запитати, чи можу я взяти з собою ось цю брошурку? — запитав Максим, показуючи жінці невеликий краєзнавчий буклет, який тримав у руці ще й досі. — Почитаю у себе в готелі, а потім обов'язково поверну. Я просто звик читати вдома, ще з дитячих років брав книги із бібліотеки.

Бібліотекарка оцінювально поглянула на чоловіка, на мить замислилась, але все ж кивнула:

— Так, звичайно, можете взяти. Я запишу ваші дані, а ще потрібно залишити невеличку заставу, щоб я була певна, що ви повернете книгу. Це всього п'ятдесят гривень.

Бібліотекарка записала дані чоловіка, отримала п'ятдесят гривень, і після цього Максим із Ганною попрощалися й вийшли з бібліотеки. На вулиці Ганна глибоко вдихнула свіже повітря, поглянула на Максима і прошепотіла:

— Невже й справді тут у минулому відбувалося таке? Але навіщо тоді зачистили підшивки газет? Нам треба обов'язково про це дізнатися!

— Так, ти маєш рацію! Детально прочитаємо той уривок із заголовком, щойно будемо десь наодинці, — кивнув чоловік, роззираючись навколо. — Тільки от пані Ольга казала, що містечко оточене навколо лісом та пагорбами. Який із них нам потрібен? Де він знаходиться?

— Зараз запитаю, — відповіла Ганна, помітивши попереду жінку елегантного віку, яка неспішно прогулювалася з пухнастим спанієлем на повідку і вже здалеку привітно їм усміхалася.

Намагаючись не звертати уваги на дивну й трохи неприродну посмішку жінки, Ганна підійшла ближче до неї, чемно привіталась і заговорила:

— Скажіть, будь ласка, ми з другом хочемо потрапити на Пагорб Закоханих. Кажуть, це дуже символічне й романтичне місце у вашому місті…

Обличчя жінки одразу ж посвітлішало, а в очах з'явилася ностальгія.

— Ох, дівчинко моя, — всміхнулася незнайомка, — Пагорб Закоханих… Боже мій, це ж така краса! Я ж бо й сама у свої юні роки там бувала, з майбутнім чоловіком нагорі зустрічали світанки… Молодим закоханим людям неодмінно треба туди з'їздити!

Максим теж підійшов ближче, підтримав розмову.

— О, то виходить, це місце справді чарівне, якщо після нього виглядають так чарівно, як ви, пані! — промовив він, схиливши голову.

Жінка миттєво почервоніла, грайливо махнула рукою, але в її очах спалахнуло щире задоволення.

— Ой, ну, скажете таке! Але компліменти ви робити вмієте, чоловіче, — кокетливо засміялася вона, поправляючи шовковий шарфик на шиї.

— Я кажу тільки правду, — продовжував Максим. — А песик у вас який красунчик! Шерсть аж блищить на сонці. Це ж спанієль, так? Одразу видно, що його дуже люблять і доглядають.

— Так, це мій Мотті! — жінка розчулилася остаточно, і песик, ніби зрозумівши, що говорять про нього, активно заметеляв хвостом і радісно гавкнув. — Він у мене справжній кавалер! Ой, ну ви такі приємні молоді люди. Так от, щоб вам дістатися до того пагорба, треба сісти на шостий автобус. Бачите ту зупинку біля парку? Йдіть прямо туди. Він ходить кожні двадцять хвилин, довезе вас прямісінько до початку лісової зони, а там уже пішки підніметеся.

Вони подякували, попрощалися і мовчки пішли до вказаного місця. На зупинці стояло кілька місцевих, які так само щиро й привітно кивали їм, але Максим і Ганна намагалися не дивитися на них, зупинилися осторонь.

За кілька хвилин під'їхав автобус. Вони мовчки зайняли вільні місця і їхали мовчки кілька зупинок, поки за вікнами міські будинки почали поступово рідшати, поступаючись місцем густій зелені. Нарешті автобус зупинився на самісінькій околиці містечка.

Вийшовши з автобусу на кінцевій зупинці, Ганна та Максим опинилися біля вузької дороги, що вела вглиб густого лісу. Біля самого початку стежки стояв стовп, на якому красувалася металева табличка з написом: «Пагорб Закоханих. Історична пам'ятка м. Яблуневого».

Ганна з Максимом пішли лісовою дорогою. Будинків навколо вже не було, а по обидва боки від них знаходилися лише величні старі дерева, крони яких створювали над дорогою прохолодну тінь. Праворуч та ліворуч обабіч дороги тягнулися декоративні ковані стовпи з ліхтарями у вінтажному стилі та стояли охайні дерев'яні лавочки для відпочинку. Навколо панувала тиша, яку порушував лише тихий шелест листя над головою та спів пташок. Пройшовши трохи далі вглиб лісу, де дорога робила вигин, Ганна зупинилася й озирнулась.