Розділ двадцять восьмий

Розділ двадцять восьмий

Ганна мовчки тицьнула йому під ніс екран телефону, на якому світилося їхнє злощасне селфі.

Максим поглянув, і його обличчя в одну секунду зблідло, а очі розширилися від непідробного шоку, адже він теж побачив, що на екрані замість них сиділи двоє виснажених до краю людей із запалими очима, сірою шкірою та жахливими оскалами. Так, це були вони, але геть не такі, як в реальному житті, ось тут, зараз. Було невідомо, чи фотографія показувала їм справжнє життя, чи обманювала? Адже почував Максим себе чудово! А от той хлоп на знімку явно не дуже. 

— Що це за чортівня? — промовив він здивовано. — Це ми? Але чому такі страшні?! Може, в тебе телефон зламано? Чи якісь фільтри горорні стоять, тому такими нас показують?

— Які фільтри?! Отямся, Максе! Я ж уже казала! — випалила Ганна, гарячково тикаючи пальцем у свій розгорнутий блокнот. — Місто стирає нам пам'ять! Напевно, робить так щоранку! Чи не саме місто. Може, щось інше? Я все згадала! І поки що згадую наче легко, але я тут геть недовго. А от ти, Максе! Напевно, чим довше тут перебуваєш, тим важче згадувати все, що відбувалося з тобою в попередні дні! Ми вже прожили тут якийсь час, вчора втікали від дивного туману! Може, в ньому вся справа? Не знаю. А потім, напевно, ми заснули і якимось чином опинилися знову в своїх кімнатах і прокинулися, вже нічого не пам'ятаючи. Пошукай свій блокнот! Ти маєш рацію, от, як би я дізналася про той твій блокнот, якби не згадала все, що було вчора? Максе, ти вів записи про втрату пам'яті! Шукай, він має бути в тебе! Ти залишав собі підказки! І я за твоїм прикладом це зробила!

Максим схопив свій рюкзак, що лежав на підлозі біля диванчика, почав там гарячково ритися, і за мить витягнув з його надр пошарпаний блокнот. Миттєво розгорнув його і почав читати. Потім підняв очі на дівчину, і в його погляді тепер не було сумнівів чи насмішки.

— Ганно, то це правда? — хрипко промовив він. — Я наче щось починаю пригадувати… Записи точно мої. Чорт! — чоловіка раптом скрутило, ніби від фізичного болю, він схопився за голову, і Ганна побачила, як різко змінилося його обличчя, наче хтось зненацька увімкнув всередині в його очах світло впізнавання і споминів. — Боже, в готелі був Віктор на ланцюгу! А я сьогодні з ним мило розмовляв про погоду! І туман… Але як таке взагалі можливо? Як місто може стирати пам'ять?

— Все-таки мені здається, що вся справа в тумані, — твердо сказала Ганна, трохи заспокоївшись від того, що Максим нарешті все згадав. Вона схилилася ближче до чоловіка і напружено зашепотіла. — Загадка точно полягає в ньому. Коли він вчора з'явився, реальність повністю змінилася! І я страшенно боюся, що він є причиною таких страшних змін у місті.

— Якщо міркувати логічно, — повільно заговорив Максим, — і припустити, що це вплив туману, то він і на нас таким чином впливає! От, уяви: туман приходить і поступово перетворює людей на отаких страшків, як ми на фотографії. День за днем, рік за роком… І тут тепер живуть одні… гм… типу мертвяки? А оскільки ми приїжджі, то ще не перетворилися на те, у що нас хочуть перетворити. Не знаю, хто чи що, але воно не випускає нас із міста, стирає пам'ять і хоче, щоб ми стали частиною цієї дивної системи… Хіба не так?

— На знімку ми ще схожі на людей, — криво посміхнулася Ганна. — Дивися, ось наші вчорашні фотографії. Ми там такі, як і зараз. А сьогоднішні світлини показують нас страшенно змореними, хоч і ще схожими на людей, а не на трупи… Адже Віктор, якого ми бачили, явно схожий на зомбі.

— Нам терміново треба з'ясувати, що тут відбувається насправді, бо якщо не зробимо цього, то боюся, що одного дня ми просто не згадаємо себе, — насупився Максим, швидко ховаючи блокнот назад у рюкзак і намагаючись надати обличчю максимально спокійного виразу.

Навколо них у кав'ярні лунала приємна музика, за сусідніми столиками сиділи інші відвідувачі, все було тихо й мирно, і геть не вірилося, що тут відбувається щось незвичайне і що люди тут насправді не такі, якими здаються.

— Вчора ми хотіли втекти і зрозуміли, що нам це не вдасться. Місто не випустить нас. Тому маємо діяти зсередини. Тільки тихо. Не привертаймо зайвої уваги. Нам треба поспілкуватися з місцевими, але так, щоб вони нічого не запідозрили. Давай зіграємо туристів, яких зацікавило це місто, — Максим поглянув на стійку бару і вирішив. — Я поговорю, наприклад, із баристою. Думаю, байдуже з ким говорити, всі тут однаково привітні… Хоча це тепер і лякає…

Ганна кивнула, вони швидко зібрали свої речі і підійшли до стійки баристи, щоб расплатитись за сніданок. Цей молодий чоловік на вигляд років двадцяти чи двадцяти п'яти мав охайну коротку стрижку, привітну посмішку, а на його правій руці красувалося кілька яскравих татуювань. Трясця, він мав вигляд абсолютно живої і звичайної людини!

— У вашому місті дуже затишно, — почав розмову Максим, намагаючись триматися природно. — Ми ось уперше в Яблуневому, приїжджі. Нам тут так усе подобається! У вашого містечка така цікава архітектура… Чи можна детальніше дізнатися про його історію? Може, тут є краєзнавчий музей чи щось схоже? Якісь пам'ятки? Хотіли подивитися в Інтернеті, але у вас тут немає зв'язку, й мережа не працює…

Бариста задоволено засміявся, витираючи стійку, кивнув привітно.

— О, так! Наше Яблуневе і справді чудове, хоч дехто й каже, що воно занадто тихе, — охоче відповів він. — Історія в нас цікава, містечку ж бо кілька сотень років. Але музею, на жаль, немає. Проте якщо хочете дізнатися більше про минуле Яблуневого, то обов'язково сходіть в нашу бібліотеку. Вона якраз неподалік. А щодо мережі, то тут часто бувають перебої зі зв'язком. А недавно була ще й якась аварія на станції, то поки що не поремонтували…