Розділ двадцять сьомий

Розділ двадцять сьомий

Ганна і Максим вирішили прогулятися разом і забрели в чудову кав'ярню, затишну і з милим дизайном всередині. Запах свіжозмеленої кави, привітний бариста, невелика кількість відвідувачів одразу ж налаштували їх на позитивний лад. Вони сіли за столик біля вікна, у якому відкривався чудовий вид на зелений літній парк і чудовий фонтан у центрі Яблуневого.

Замовлення принесли швидко. Апетитні налисники з сиром та філіжанка кави мали дуже спокусливий та смачний вигляд, і Ганна з насолодою з'їла свою порцію, а потім випила смачної кави. Дівчина одразу ж відчула приплив якоїсь дивовижної радості, умиротворення й розслаблення, і у якийсь момент їй здалося, ніби цей день — найкращий у її житті.

— Як тут затишно! — усміхнувшись, промовила дівчина й поглянула на Максима. — Знаєш, мені так легко й класно! Максиме, давай на згадку сфоткаємося разом? Я обожнюю робити селфі, особливо в таких атмосферних місцях!

Максим кивнув, пересів до дівчини на диванчик, підсунувся ближче, і вони прихилилися одне до одного, злегка обнявшись для фото. Ганна витягнула вперед руку з телефоном, вони обоє весело посміхнулися в об'єктив, і дівчина зробила кілька знімків.

— Зараз я подивлюся, що вийшло. Може, треба буде перефотографуватися, бо я часто виходжу на знімках страшненькою, — сміючись, промовила вона й одразу ж відкрила галерею.

У цю ж секунду її усмішка зникла з обличчя, а серце провалилося кудись у п'яти. 

На екрані телефону замість їхніх із Максимом щасливих усміхнених облич сиділи двоє до краю виснажених людей, з чорними мішками під очима, дуже блідою шкірою та страшними оскалами, а не усмішками. О, так! Вона була на цьому фото і справді... гм... «страшненькою»...

Ганна задихнулася від жаху, і її зненацька так струсонуло, неначе хтось вилив на неї відро холодної води. Телефон випав з її рук і впав на стіл, шлунок скрутило спазмами від гострої огиди, а перед очима все попливло. Було таке враження, неначе вона на мить втратила свідомість, а потім знову прийшла в себе. Але після цього запаморочення це вже була інша Ганна. Дівчина зненацька згадала все: і проклятий готель, і кошмарного прикутого до стійки рецепції Віктора, і моторошний туман, що пожирав і деформував це гарненьке містечко, яке їй щойно так подобалося, і їхню ночівлю за барикадами в номері Максима!

— Ганно, що з тобою?! — перелякано запитав Максим, зазираючи їй в очі. — Тобі погано? Що сталося?

— Боже мій! Це все справді було? Але… Чому так? Чому я не пам'ятала цього раніше? Невже я божеволію? — прошепотіла дівчина.

Ганна раптом згадала дещо і швидко схопила свою сумку, почала там хаотично ритися, намагаючись знайти те, що зараз їй здавалося найважливішим. Але, як завжди, коли щось було потрібне у тій клятій сумочці, воно не знаходилося! Дівчина роздратувалася й перевернула сумочку та зі злістю витрусила увесь її вміст прямо на стіл, і тоді нарешті побачила те, що шукала. Схопила свій блокнот із нотатками і тремтячими руками розгорнула його.

«Мене звати Ганна Ярошевич. Я приїхала сюди шукати свого рідного і молодшого на два роки брата Дениса. Це місто називається…», — вихопив погляд перші речення її записів, і дівчина глухо застогнала, схопилася рукою за голову, а потім підняла очі на Максима, який дивився на неї з тривогою. Дівчину охопили жах і паніка.

— Максе, ми все забули! Місто, туман чи ще щось знову стерло нам пам'ять! Ми ж із тобою знайомі, а сьогодні наче вперше побачилися! І фотографії! Чорт, фотографії! — у відчаї вигукнула Ганна, і побачивши здивований погляд чоловіка, схвильовано зашепотіла, озираючись навколо. — Подивися у свій блокнот! У тебе він теж має бути! Пошукай! Він десь при тобі! Там усе записано!

Максим здивовано й насторожено відсахнувся від неї, дивлячись на дівчину, як на божевільну.

— Знайомі? Про що ти взагалі говориш, Ганно? — спохмурнів він. — Я вперше тебе побачив сьогодні, ми познайомилися тільки що в коридорі готелю. Яка пам'ять? Який туман?

Але Ганна вже схопила телефон і почала гортати світлини, які робила вчора, перелякалася ще більше і відчула, що зараз її знудить просто тут, у цій кав'ярні, яка здається такою милою, а насправді… 

Максим пильно й підозріло втупився в бліде й перелякане обличчя дівчини, а потім перевів погляд на її розгорнутий блокнот.

— Гм. А звідки ти знаєш про мій блокнот? Я тобі про нього нічого не говорив. І що там із нашим селфі, ти так і не показала його мені. Дай-но я подивлюся…