Розділ двадцять шостий

Розділ двадцять шостий

Ганна різко розплющила очі. Вона лежала у затишному ліжку у своєму готельному номері. Надворі був пізній ранок, сонце заливало промінням кімнату, і дівчина задоволено потягнулася, згадавши, у якому комфортному і шикарному номері її поселив ввічливий адміністратор Віктор. І яке ж тихе й чудове це провінційне містечко під назвою Яблуневе! Дуже гарне!

Ганна кинула погляд на тумбочку біля ліжка, де лежав її телефон, хотіла подивитися, котра година, але чомусь виявилося, що він повністю розряджений.

— Ой, треба ж було його поставити заряджати, — пробурмотіла вона собі під ніс, дивуючись власній забудькуватості.

Дівчина одразу ж підключила телефон до розетки і, поки він заряджався, зайнялася собою. Піднявшись із ліжка, попрямувала до ванної кімнати, де було чисто, пахло милом, а у великому дзеркалі відображалася вона сама, виспана і задоволена. Повернувшись із ванної, дівчина неквапливо зробила легкий макіяж, причепурилася, одягнула легку літню сукню і знову глянула на телефон. На екрані вже світився пристойний запас заряду, достатньо, щоб залишатися на зв'язку. Телефон також показував час, було близько одинадцятої ранку. Ганна спробувала зайти в Інтернет, але мережа була недоступна. Потім згадала, що наче хтось їй казав, що тут, у містечку, пошкоджено якусь станцію. Ремонтують наче. Дівчина знизала плечима, кинула телефон у сумочку і раптом відчула, що голодна. Гм. Дивно. Вона ж наче поснідала гарно з самого раненька у пані Марії, тут, в готельній їдальні. Подумавши, Ганна вирішила, що варто, напевно, ще щось перекусити. Але можна не в готелі, а в іншому місці. 

Вона відчинила двері свого номера і вийшла в коридор на своєму другому поверсі.

У цей же момент із сусіднього двісті п'ятого номеру вийшов незнайомий чоловік. Вони вийшли зі своїх кімнат так злагоджено і синхронно, що це якось дивно відчулося обом, і вони так само синхронно поглянули одне на одного. Чоловік привітно усміхнувся і кивнув:

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, — чемно відповіла Ганна, усміхнувшись у відповідь.

— Ви моя нова сусідка? — поцікавився незнайомець, підходячи ближче. — Вчора вас не було.

— Так, — кивнула Ганна.

— А я іду в кав'ярню, — чомусь почав розповідати чоловік. — Я недавно прокинувся і зрозумів, що з задоволенням випив би філіжанку нормальної кави і з'їв би цілого слона!

— Ага, і я хотіла поїсти у їдальні в готелі, — кивнула Ганна. — Але я вже там снідала. То подумала, що, можливо, знайду в місті якийсь ресторанчик чи кав'ярню…

— Можемо піти разом! Якщо ви, звичайно, не проти, — зрадів незнайомець. — Тут є чудова кав'ярня біля готелю, — продовжив чоловік, явно нікуди не поспішаючи, йому, певно, було приємно порозмовляти зі своєю сусідкою. — Або можна пошукати щось у місті. Ви давно тут зупинилися?

— Тільки сьогодні приїхала, — щиро відповіла Ганна, відчуваючи до цього чоловіка дивну і нічим не обґрунтовану симпатію. — І ще майже нічого й нікого тут не знаю.

— От і чудово, давайте тоді разом поснідаємо. Чи це вже обід? — засміявся чоловік. — Мене звати Максим. А вас як?

Ганна відповіла, і вони разом пішли по коридору, знайомлячись та ділячись приємними враженнями від затишного містечка Яблуневого…