Розділ двадцять п'ятий

Розділ двадцять п'ятий

«Чорт забирай, якщо я потрапила в таку жахливу ситуацію, то найголовніше — не збожеволіти від жаху. Треба тримати себе в руках. Я безумовно хочу вижити. Дожити до того довбаного ранку. І Денис... Він потребує моєї допомоги, це вже ясно!”, — подумала Ганна, похитала головою, підійшли до столу і взяла в руки свій телефон з ліхтариком. Посвітила по кутках кімнати і пройшла в один із них, який здавався їй більш-менш чистим. Всілася прямо там, на брудну підлогу, підігнувши під себе ноги, і сперлася спиною на стіну.

— Я сяду, бо геть втомилася, — проговорили вона стомлено, — Кошмарний день! Боже, я навіть не уявляю, що робити далі? Тепер розумію, що мій брат теж десь тут, напевно, у цьому місті, яке є жахливою пасткою. І з ним, мабуть, сталося те ж саме, що і з нами. Сподіваюся, що не гірше…

Максим примостився поруч, трохи помовчав, але потім озвався глухо:

— Вихід завжди є, у нас просто мало інформації. Ми не знаємо, що це за місце, що за істоти навколо, що за дивний туман…

— Але як дізнатися про це? — спитала дівчина. — Піти й розпитати того мертвяка на ланцюгу? Прокляття, Максе! Ти ж бачив Віктора? Тобто, те, на що він перетворився вночі. Це ж був точно він! У тому самому костюмі, до речі, тільки дуже зношеному і старому. Боже, він був схожий на зотлілого мертвяка!

— Бачив, — похмуро відповів Макс і раптом обійняв Ганну за плечі, притягнув до себе. Вона не опиралася, навпаки, потягнулася до нього, неначе шукала захисту чи тепла. Втім, так і було. Уночі сильно похолодало, і дівчину в легкій літній сукні зараз колотило не тільки від нервування, але й від холоду. — Таке неможливо не помітити або забути.

— Але найстрашніше навіть не те, що він мертвий і має вигляд монстра із фільму жахів, — зашепотіла Ганна. — Він був прикутий. На ланцюгу, прямо біля стійки рецепції, як якийсь дворовий пес. Ти ж розумієш, що це означає?

Максим насупився, вдивляючись у темні кути кімнати.

— Розумію. Мертвяки не вміють самі себе заковувати в ланцюги. Якщо Віктор сидить на припоні, то це значить, що тут є хтось іще. Хтось живий або дуже розумний і могутній, хто контролює весь цей хаос. А Віктора тримає тут, у готелі, для охорони чи як застереження… Боюсь уявити, якими є інші мешканці цього міста...

Від цих слів Ганна здригнулася, адже це було логічно, і виходило, що Яблуневе було не просто якоюсь потойбічною чи ще якоюсь аномалією або містичною чи загадковою пасткою. Це місто було чиїмсь володінням, закритою територією, де вони з Максом виступали безпорадними бранцями, буквально пішаками у чужій грі.

— А що, якщо виходу взагалі немає? — гірко запитала дівчина, притулившись щокою до Максимових грудей. — Ми пробували вийти пішки чи виїхати автобусом — і нас повернули назад. Пробували втекти — і нас накрив цей туман. Ми що, тепер вічно блукатимемо цим колом?

— Не кажи так, — твердо відповів Максим, глядячи Ганну по спині. Вона була така перелякана і розгублена, що в нього защеміло серце. — Ми знайшли одне одного. І місто не змогло вплинути на нас повною силою, ми не забули себе, тримаємося разом і вже стільки всього пройшли! Думаю, знайдемо вихід і з цієї халепи, — і чоловік знову повторив, наче мантру. — Головне — дожити до ранку…

У цю хвилину мобільний телефон у Ганниній руці раптом коротко завібрував, екран на секунду спалахнув блідим світлом, демонструючи залишок заряду в один процент, і тут же остаточно згас. Батарея сіла. У Максима ж смартфон розрядився вже давно, він його й не діставав із кишені. Кімната одразу занурилася в непроглядну і майже фізично відчутну темряву. Стало дуже темно і дуже страшно.

— Телефон розрядився, — ледь чутно прошепотіла Ганна.

Максим кивнув у темноті й пригорнув дівчину міцніше до себе, тепер і зігріваючи, і захищаючи від мороку. Вони сиділи мовчки і прислухалися до звуків навколо, адже у пітьмі завжди загострюється слух, і можна почути набагато більше, аніж при світлі дня.

Десь у коридорі готелю, за їхніми забарикадованими дверима, почали лунати дивні звуки. Спочатку це був тихий і ледь чутний скрегіт, потім важкі повільні кроки, ніби по коридору пересувався хтось масивний і неповороткий, ішов з паузами, зупиняючись біля готельних номерів, але до їхніх дверей чомусь не наближався...

Ганна завмерла, боячись навіть поворухнутися. Її пальці судомно стиснули тканину Максимової сорочки на його грудях, а погляд не відривався від непроглядної темряви, від того місця, де знаходилися забарикадовані двері. Максим відчув, що дівчина тремтить у його обіймах, і пригорнув її до себе ще міцніше, ніби хотів власним тілом відгородити від того, що ховалося в темряві.

— Я тут. Я з тобою, Ганю, ніхто сюди не прийде, — заспокійливо зашепотів він їй на вухо. — Спробуй подрімати. Я посторожу твій сон...

За вікном здійнявся вітер й іноді глухо стукав у їхню імпровізовану барикаду, а моторошні звуки в коридорі то завмирали, то починалися знову, нагадуючи про те, що темрява й небезпека нікуди не поділися.

Але тепло від його тіла, заспокійливий голос Максима і ця дивна й примарна тиша всередині ілюзорно захищеного номера поступово робили свою справу. Втома після шаленого і повного страху дня брала своє. Ганна пригрілася, трохи заспокоїлась і навіть не зчулася, як заснула в обіймах Максима. І він теж заснув…