Розділ двадцять четвертий

Розділ двадцять четвертий 

Сам же готельний номер мав жахливий вигляд: велике ліжко, котре вдень було м'яким і зручним, нині перетворилося на каркас, на котрому знаходилися залишки гнилого й випотрошеного матрацу з купою іржавих пружин, шпалери звисали зі стін брудним лахміттям, а під ногами лежав шар битого скла й штукатурки.

Максим одразу ж підбіг до засипаного сміттям столу і почав штовхати його до дверей. Ганна зрозуміла, що він хоче заблокувати двері, щоб ніхто не зміг до них увійти. Мовчки допомогла чоловіку підсунути стіл, вони разом поставили на нього зверху ще дві пошкоджені і трухляві тумбочки. Напевно, це був не дуже переконливий захист, але нічого іншого в них під рукою не було.

— Вікно! Чорт, воно ж розбите! — запанікувала Ганна, дивлячись на чорноту віконного отвору. — Туман лізе сюди! Не знаю, що він таке, але мені він не подобається...

— Зараз щось вигадаємо! Треба знайти, чим закрити цю діру! — стурбовано кивнув Максим.

— Але ж вікно надто велике! — роззирнулася Ганна. — Тут майже половина стіни відкрита!

— Трясця! Так! Треба щось суцільне і широке! — Максим оглянув кімнату, кинувся до розбитої старої шафи й різко смикнув за одні з уцілілих дверцят. Почувся глухий хрускіт, і вони піддалася, віддерлися разом із проіржавілими завісами. — Допоможи! Тримай за інший край!

Ганна поклала телефон на стіл так, щоб ліхтарик хоч трохи освітлював кімнату, підскочила до Максима і, вчепившись в інший кінець дверної дошки, почала допомагати. Разом вони підняли її і поставили на підвіконня впоперек, закривши нижню частину віконного отвору. Двері вперлися у дивом вцілілу раму, але щоб вони не впали, зісковзнувши з підвіконня, Максим підпер їх знизу двома масивними і запиленими вазами, які стояли у кутках кімнати. Конструкція була хитка, але все-таки якось трималася.

— Так, нижню частину перекрили. Тепер треба щось зробити з верхньою, — захекано промовив Максим.

Так, зверху залишався ще добрячий отвір, куди вже націлено тягнулися сірі клуби туману.

— Подушки! — згадала Ганна, кидаючись до ліжка. — Тут є подушки, давай запхаємо їх між дверима і рамою зверху, вони якраз закриють там вікно!

Вона схопила одну подушку із ліжка, але як тільки стиснула тканину наволочки, вона просто в руках почала розповзатися мерзенною вологою потертю. У ніс ударив солодкуватий запах цвілі та тліну, й Ганну занудило від огиди. Напірники на подушках були трохи міцніші, але все одно подушки були вологі й гидкі.

— Фу, гидота яка, — скривившись, промовила дівчина, але заборонила собі думати, що ж там нині всередині цих подушок, відганяючи з голови картинки, створені її бурхливою уявою та пересилюючи напад відрази й паніки.

Вона загребла руками рештки подушки, більше схожої зараз на якусь мерзенну масу невідомо чого, і почала заштовхувати її зверху, в отвір між рамою та прислоненими дверима від шафи.

— Максе, давай затикай ті дірки! Але подушки розсипаються в руках, і це капець, як огидно! — прошипіла дівчина.

Максим підбіг і теж схопив подушку, точніше те, що від неї залишилося, скривився від огиди, але мовчки теж почав утрамбовувати її поруч із Ганниною.

— Майже все закрили! Треба ще чимось прикрити ось тут! — вказав чоловік на невеликі смужки-дірки між подушками.

Ганна кивнула і зірвала з карнизу над вікном порвану штору, від якої одразу ж скрізь полетіли клуби пилюки та шматки тканини. Дівчина скрутила залишки тої штори і запхала посередині між подушками, закінчивши формувати їхню захисну конструкцію. Нарешті їхня захисна імпровізована барикада на вікні була готова і закрила доступ до середини кімнати страшному сірому туману.

— Ну, на вигляд наче не дуже, але тримається, — промовив Максим. — Тут другий поверх, сподіваюся, ніхто ззовні, крім туману, не спробує пробратися сюди через вікно. А від туману ми наче теж закрилися. І двері до номеру забарикадували. Головне тепер — дожити до ранку...