Розділ двадцять третій

Розділ двадцять третій

Фігура незнайомця нерухомо застигла у темряві, повернувшись до них спиною, але як тільки світло впало на неї, постать повільно почала обертатися. Ганна страшенно перелякалась, але, наче у якомусь трансі, не могла відірвати погляду від гидкої та кошмарної істоти перед ними. Знайомої істоти. Чорт, це був Віктор! Точніше те, що від нього залишилося.

Його колись охайний костюм перетворився на брудний та вицвілий одяг, порваний і покритий якимись підозрілими плямами й цвіллю. Шкіра на обличчі, зотліла і сіро-землистого відтінку, обтягнула череп чоловіка зморшкуватими брижами, і його голова нині була схожа на картоплю, що пролежала в льосі кілька років. На місці правого ока зяяла чорна порожня очниця, з якої сочилася липка темна рідина, ліве ж було затягнуте жовтим опуклим більмом, схожим на гнійник, і воно ще й ворушилося.

Але найстрашнішим було інше. Від ноги Віктора до напівзруйнованої стійки рецепції тягнувся товстий іржавий ланцюг. Жахливий нічний адміністратор був прикутий до свого місця на рецепції товстим ланцюгом, наче пес! Він обернувся, ланцюг глухо заторохтів-задзвенів, і Ганна подумала, що схожий звук, отаке дзенькання, вони з Максимом чули щойно в тумані. Але ланцюг Віктора був не дуже довгий, і він не міг підійти до них ближче. Цей живий мрець чи хто він там був, нині був схожим на своєму припоні на собаку, якого господар залишив тут сторожити невідомо що.

Чорні губи цієї істоти зненацька розтягнулися в жахливій усмішці-оскалі, оголюючи жовті й криві зуби.

— Ласкаво просимо до готелю «Північ», — раптом заговорив Віктор, деформуючи слова, бо його рот, заповнений чорнотою, не міг правильно вимовити деякі звуки, і саме цей глухий та моторошний голос вирвав дівчину з заціпеніння.

Ганна не витримала, закричала страшно, дико, пронизливо, різко опустила телефон, і Віктор зник у темряві.. Вона відсахнулася назад, хотіла бігти геть, невідомо куди, але подалі від цієї страшної потвори. .

— Втікаймо! Максе, біжіімо звідси! — задихаючись від істерики й жаху, вигукнула вона, зробивши крок назад.

— Куди?! — закричав Максим і схопив дівчину за руку. — Воно на ланцюгу! Сподіваюся не піде за нами! Ідемо туди, куди намітили!

І він потягнув дівчину за собою, до сходів на другий поверх. Мертвяк іззаду зашипів, смикнувшись уперед, але ланцюг натягнувся і різко зупинив повтору, смикнувши за ногу. А вони вже бігли сходами вгору, на щастя, Ганна не вимкнула ліхтарик на телефоні, і він хоч якось освітлював їм шлях. Добігши до другого поверху, вони помчали коридором.

Зараз тут усе навколо мало страшний вигляд, коридор чорнів моторошним тунелем, а по обидва його боки прямокутними пащами височіли одвірки дверей готельних номерів. Деякі двері збереглися і були зачинені, але в основному були або зірвані з петель, або взагалі відсутні. Ганна трохи опанувала себе і почала світити на стіни коридору, шукаючи Максів двісті п'ятий номер. Як не дивно, вони швидко знайшли його, і тут навіть збереглися двері, були напівпрочинені, і у світлі ліхтарика тьмяно блиснула цифра 205. Максим штовхнув двері плечем, і вони з натугою, але прочинилися досередини, неприємно різонувши по вухах іржавим скрипом дверних петель. Вони заскочили всередину, і Максим одразу ж захряснув двері за собою, відрізаючи їх від того кошмару, що коївся у готелі. Вони опинилися в пітьмі зруйнованої і занедбаної кімнати, розруху в якій вихопило світло ліхтарика.

— Як і хотіли, перечекаємо тут цю страшну ніч, — хапаючи ротом повітря, уривчасто прохрипів Максим.

Ганна повільно провела променем ліхтарика по номеру. І раптом вони обоє завмерли, з жахом усвідомивши побачене: у великому вікні не залишилося жодної цілої шибки! Скло було вибите, а з темного отвору тонкими і майже живими пасмами, схожими на змій, до кімнати повільно просочувався сірий туман...