Розділ двадцять другий

Розділ двадцять другий

— Максе, я нічого не бачу! — у паніці скрикнула Ганна, міцно вчепившись у руку чоловіка. — Темно, як у могилі! Ти бачив, як цей туман, чи що воно таке, змінював усе навколо? Боже, все стало таким, як показували нам фотографії!

Вони обоє стояли посеред вулиці, огорнуті сіро-чорним маревом, яке повністю поглинуло залишки вечірнього світла. Ганні здавалося, що цей густий туман лізе в ніс і рот, навіть дихати стало ніби важче.

— Нам треба триматися за руки! Не відпускай мою руку, Ганно! — хрипко відповів Максим, стиснувши долоню дівчини і намагаючись говорити впевнено, хоча голос його зрадницьки тремтів. — Добре. Треба трохи заспокоїтися. І краще сховатися в якесь приміщення, бо на вулиці, думаю, перебувати не варто. Я колись читав Стівена Кінга, і там бу… Чорт, не варто про це зараз згадувати! — обірвав він себе на півслові. — Так, Ганно, ми ж пам'ятаємо, де знаходиться готель. Ми бачили його тільки що, перед тим, як усе затягло цим туманом. Він прямо по вулиці, метрів за двадцять-тридцять. Праворуч! Просто підемо вперед, як ішли…

— Ти впевнений?! А раптом ми підемо не туди?! У цьому тумані сам чорт ногу зломить! — спитала Ганна, але Максим уже вів її за руку за собою, прямував орієнтовно туди, де раніше бачив будівлю готелю.

Під ногами відчувався мокрий і болотистий ґрунт, адже твердий тротуар перетворився на грязюку, в якій тонули підошви, і доводилося висмикувати ноги з того болота з чваканням і огидою. Вони йшли майже навпомацки і дуже повільно, виставивши перед собою руки і боячись наткнутися на що-небудь чи провалитися в яку-небудь яму. Світ навколо змінився вже повністю, бо зникли будь-які звичні звуки міста, не гуділи машини, не світилися вікна, тільки гнітюча тиша панувала навколо.

Максим з Ганною все йшли і йшли, і дівчині здавалося від страху, що вони блукають уже довгий час.

— Максе, мені здається, ми заблукали, — промовила Ганна, смикнувши чоловіка за руку і притиснувшись до нього. — Наче мали вже дійти ще кілька хвилин тому. Може, ми йдемо кудись не туди, і треба…

— Тихо! — різко перебив її Максим, зненацька пригорнувши до себе.

У густому тумані спочатку за їхніми спинами, а потім десь зовсім поруч, ліворуч від них, де при світлі дня було шосе, почали лунати дивні й жахливі звуки. Спочатку це був тихий і ледь чутний скрегіт і дзенькання, наче хтось ішов і обережно тягнув за собою зв'язку консервних банок на мотузках. Потім до цього звуку додалося моторошне чвакання, як неначебто по грязюці рухався хтось важкий і великий. А потім до всього цього приєднався чи то приглушений стогін, чи то дитячий плач, що різко обірвався на високій ноті, а потім перетворився на зловісне шипіння…

У Ганни на шкірі виступили сироти від страху.

— Тут щось є! Чи хтось… Воно йде за нами, — прошепотіла вона. — Максе, що це за чортівня? Якась аномалія? Зомбі-апокаліпсис? Ха-ха! — нервово реготнула дівчина. — Паралельний світ?! Що взагалі коїться?! Що це за дивний туман?

— Я б і сам хотів знати, — похмуро промовив Макс, напружено вдивляючись у сірі клуби туману навколо. — Усе це місто дуже дивне, наче місто-привид чи щось таке… То ми втрачаємо пам'ять, то на фотографіях повністю деформується реальність, то ходимо і їздимо по колу, весь час повертаючись назад, а тепер ще й цей їдкий туман, який змінює місто навколо нас… Трясця, я відчуваю себе героєм якогось горор-фільму, наче нас затягнуло в якусь пастку, з якої ми не можемо вибратися...

— Але чому саме ми?! — голос Ганни затремтів від переляку. — Чому це місто так із нами грається? Спочатку показує себе новим і гарним, а потім оце! Цей туман лякає мене до гикавки!

— Може, ми самі вже давно не в звичайній реальності? — припустив Максим, міцніше стиснувши її долоню. — Я взагалі не можу уявити, де ми зараз насправді і що це звуки… Але зараз єдине, що нам треба зробити, то це дістатися до готелю, поки ця сіра зараза нас остаточно не зжерла чи що вона там хоче зробити... Ходімо!

Вони пішли вже повільно, і, напевно, саме тому, що вони йшли, а не бігли, то змогли помітити все-таки темний силует готелю, можливо, допомогло його розпізнати саме те, що вони вже бачили його на фотографії.

Дверей у готелі не було, і хоч одвірок лякав чорнотою, вони все одно увійшли туди. Ганна намацала телефон у кишені й, увімкнувши ліхтарик, спрямувала світло прямо перед ними. Промінь ліхтарика вихопив із темряви пошарпані стіни, шматки обдертих шпалер і брудну підлогу, а посеред холу, прямо біля розбитої стійки рецепції, хтось стояв…