Розділ двадцять перший

Розділ двадцять перший

Ганна та Максим бігли вулицями Яблуневого, але готель був все-таки трохи далекувато, а надворі різко потемніло після появи дивного сіро-чорного туману, який закрив ту частину неба над містом, що була ще порівняно світлою після заходу сонця. Втікачі відчули зненацька, що надворі стає дедалі холодніше, і Ганна у своїй літній сукні вже б добре змерзла, якби не бігла з усіх сил і не зігрілася від бігу. Страшні рухливі чорні клуби туману за їхніми спинами розросталися з неймовірною швидкістю, рухаючись вперед, і складалося таке враження, що цей туман, наче голодний сірий монстр, пожирає і небо над головою, і місто за їхніми спинами…

— Швидше, Ганно, швидше! — задихаючись від бігу, закричав Макс, тягнучи дівчина за руку, але розумів, що вони не встигають.

Хоч і бігли вони щодуху, з останніх сил сподіваючись встигнути сховатися в готелі, але жорстока реальність виявилася швидшою. І що було найобразливішим, то це те, що їм не вистачило якихось кількох хвилин, щоб добігти до рятівних дверей готелю, який вже було видно в кінці вулиці.

Зненацька прямо в їхні спини начебто дмухнув хтось величезний, виплюнувши на вулиці Яблуневого щільні клуби вихристого туману, що рухався швидкою нестримною хвилею. Перш ніж вони встигли добігти до готелю, густа сіро-чорна хвиля наздогнала їх і огорнула з ніг до голови холодною вологою мжичкою. І Ганна побачила, що світ навколо них почав змінюватися, деформуватися, корчитися, наче в агонії, ставати саме таким, яким він проявлявся на тих фотографіях, які вона робила на телефоні. 

У роті з'явився гидкий присмак нечистот, цвілі та зопрілого листя, і дівчину занудило. Туман навколо них був не схожий на звичайну сіру пелену, а здавався майже живим, відчутним фізично, був схожим на сірі мацальця, які ковзали по шкірі вологими присосками. Ганна зупинилася, вражена такою різкою зміною навколишнього світу, і інстинктивно притиснулася до Максима, котрий і сам завмер і стояв тепер стовпом, ошелешений незрозумілим і дивним явищем. 

А місто під впливом дивного диму-туману змінювалося на очах. Оманлива краса вулиць почала зникати й танути, демонструючи правду і геть не те, що було вдень. Охайні та яскраві будинки навколо швидко темніли, покривалися тріщинами й дірами, з облуплених стін пластами відпадала штукатурка, яскраві вивіски магазинів та кав'ярень зникали, гучно і з вилясками потріскуючи, неначе опиралися й сперечалися з туманом. У багатоповерхових будинках, де щойно світило затишне світло у вікнах, різко зникали і світло, і шибки, і тепер багатоповерхівки здавалися чорними закинутими будівлями, залишеними людьми давно і назавжди. У деяких будинках дахи осідали й провалювалися всередину під вагою чи то часу, чи то туману, який неначе гумка, поступово стирав нове гарне містечко, і під його впливом з'являлося старе, давно покинуте і зруйноване місто.

Земля під ногами переляканих Ганни й Максима, які спостерігали за цими жахливими метаморфозами, раптом злегка затремтіла, ніби від землетрусу, й почала рухатися, бо бруківка, плитка, асфальт на тротуарах і дорозі почали тріскатися, кришитися, розсипатися в пил, перетворюючись на болотистий ґрунт.

Дивний жахливий сіро-чорний туман огорнув місто і неначе оголив його перед Ганною й Максимом, показуючи справжню й реальну картину, сутність Яблуневого, не прикриту ілюзією. Принаймні, Ганна сподівалася, що цей туман і страшні будинки навколо не є ще однією ілюзією всередині іншої…