Розділ дев'ятнадцятий

Розділ дев'ятнадцятий 

— Але знаєш, у мене виникла одна ідея! Давай, поки до вечора є ще час, сходимо на автовокзал, — раптом запропонував Максим. — У готель повернутися ми завжди встигнемо, а от ще раз спробувати вирватися з міста я б ризикнув.

— Максе, ти геній! — зраділа Ганна. — Машини наші з міста не можуть виїхати, бо немає бензину, нас самих це місто не випускає, але, може, якось поза межі Яблуневого виїжджає місцевий транспорт? Спробувати можна. У місті точно має бути автовокзал! Раптом туди приїжджають автобуси з обласного центру, типу рейсові? Може, хоч якийсь рейсовий вивезе нас звідси?

Максим кивнув, надихнувшись цією ідеєю:

— Потягів тут точно немає, бо ще коли був поза містом, то залізничної станції на карті Гугл я не бачив, а от автовокзал є, я навіть повз нього колись проходив, знаю, де знаходиться. Треба трохи пройти, але хвилин за сорок ми там будемо.

— Отож, — погодилася дівчина, — у всіх містечках і селах є рейсові автобуси! Ходімо перевіримо.

І вони пішли на автовокзал. Місто навколо них так само здавалося звичайним, яскравим і спокійним, світило сонце, зеленіли газони, а перехожі мирно і щиро кивали їм при зустрічі. І лише фотографії у Ганниному телефоні були жахливим нагадуванням про те, що це лише оманлива декорація, ілюзія, яка лякала до чортиків.

Через деякий час Максим та Ганна вийшли на широку площу, де красувалася новенька сучасна будівля автовокзалу, що виглядала бездоганно, наче з якоїсь реклами. Тут були чисті скляні двері, охайні клумби біля входу та електронне табло розкладу над касами, де чітко світилися рейси до сусідніх міст.

— Поглянь Ганно, вокзал реально працює! — зрадів Максим.

Вони зайшли всередину. У залі очікування було просторо, навіть панувала приємна прохолода від кондиціонерів, а на м'яких сидіннях подекуди сиділо кілька пасажирів із валізами. З віконця каси їм привітно посміхнулася молода жінка з модною зачіскою.

— Добридень! Скажіть, а найближчий автобус в обласний центр скоро? — запинаючись від хвилювання, запитала Ганна.

— Добридень, — ввічливо відповіла касирка, схиливши голову. — Так, за десять хвилин від третьої платформи відходить черговий рейсовий автобус. В дорозі він десь дві години. Квитки берете?

— Так! Два, будь ласка! — Ганна швидко дістала гаманець, витягнула гроші і простягнула в касове віконце.

Касирка спокійно прийняла купюри, вибила їй два паперові квитки і віддала решту, і все це з незмінною доброзичливою посмішкою. Ох, все це виглядало настільки буденно і нормально, що на долю секунди Ганна навіть засумнівалася у власних страхах. Може, вони й справді просто перенервували? Може, ніяких руїн навколо немає, і вони звичайні пасажири, які зараз просто сядуть в автобус і поїдуть додому?

Вони з Маком швидко вийшли на третю платформу, де вже знаходився великий сучасний автобус, блискучий, білосніжний, із тонованими вікнами. Водій автобуса стояв біля відкритих дверей, а коли нові пасажири підійшли, перевірив квитки і привітно кивнув їм:

— Доброго дня. Проходьте, займайте свої місця, відправляємося за кілька хвилин.

Ганна з Максимом зайшли всередину до салону, і там було надзвичайно чисто, прямо складалося враження, що автобус наче щойно з заводу. Це, звичайно, дивувало, бо рейсові автобуси точно такими не бувають, але Ганна відганяла сумніви та настороженість, дуже вже хотілося вирватися з цього міста. У салоні навіть були пасажири, які майже хором привіталися з Ганною та Максимом, і дівчина мало не вискочила назад, геть із автобуса, але Максим схопив її за руку і підбадьорливо стиснув. Впевнено пройшов до місць, вказаних у квитках, і вони мовчки там почали вмощуватися, намагаючись не дивитися на пасажирів.

Ганна опустилася на м'яке сидіння біля вікна, Максим сів поруч, і рука дівчини потягнулася в сумочку, за телефоном. Все-таки її так і смикало зробити фото і пересвідчитися… В чому? В тому, що все не таке, яким здається? Чорт, вона й так про це вже знає!

І в останню секунду Ганна зупинила себе. Так, вона вирішила нічого не фотографувати. Не зараз. Аби тільки не порушити цей крихкий баланс, аби автобус нарешті рушив з місця, аби вивіз їх з Максом звідси — отак вона молилася всередині себе! Бог із ними, із тими ілюзіями, вона просто хотіла вирватися звідси хоч яким-небудь способом! Тому дівчина тільки зітхнула і почала дивитись у вікно на будівлю гарненького акуратного вокзалу. І коли автобус плавно рушив і поїхав по вулицях Яблуневого, вона молила Бога, щоб їм все вдалося.

За вікном промайнули кілька вже знайомих вулиць, мотор автобуса рівно й спокійно гудів, водій увімкнув якусь веселу музику, і Ганна навіть трохи розслабилася, адже все це дуже  нагадувало їй усі ті автобусні поїздки, які бували в її звичному житті.

Пригадався чомусь Денис, котрий якраз дуже любив їздити саме автобусами, казав, що це приносить йому кайф, адже в поїздках він часто знайомився з новими людьми, робив багато фотографій, в яких міг зловити цікаві моменти з життя. Денис був відомим фотохудожником, його неймовірно оригінальні фото часто можна було побачити на сторінках дорогих журналів, фотовиставках і фотоконкурсах. Він шукав натхнення у простих речах, і йому це справді вдавалося. Був талановитим, цього в нього точно не забереш. Але зараз, чорт забирай, вона мусить через його вештання невідомо де вибиратися з цього Яблуневого, яке виявилося дивною і страшною пасткою. Напевно ж, і Денис десь тут, принаймні, дзвонив ще тоді і казав, що заїде в Яблуневе, бо його щось тут зацікавило. Ех, шкода, що не розповів подробиць, може, це зараз їй чимось допомогло б… Але знайти нині тут його нереально. Треба врятуватися самій, а потім кликати на допомогу відповідні служби, бо було зрозуміло, що самій (та навіть із Максимом!) їй не впоратися. А ще те, що Денис фотограф, тож додавало хвилювань, бо ж тепер було зрозуміло, що він одразу ж побачив, що місто, гм, дивне. Невідомо, як воно на нього вплинуло. Може, брат вже давно все забув. Якщо, звичайно, він ще десь тут…