Розділ вісімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

— Доброго дня, чого бажаєте? — ввічливо запитала бариста, широко усміхаючись, але її усмішка здавалася Ганні неприродно застиглою, наче намальованою на обличчі.

— Нам… е-е-е… дві порції налисників із сиром і дві кави, будь ласка, — намагаючись говорити якомога спокійніше, попросив Максим, поглянувши на меню на стійці.

Вони сіли за найближчий столик, і незабаром бариста принесла їм каву й налисники. Запах був неймовірно смачний, і дівчина навіть подумала, що чорт із ним, із тим примарним чорним світом, який вихоплює і фіксує на фотографіях її дурний телефон. Якщо вона просто вип'є духмяної кави і з'їсть чудові налисники, то нічого ж не станеться? Можна просто уявити, що все те, що вони бачили на фото, просто вигадки. І просто спокійно поїсти. Це було малодушно, але…

Проте дівчина взяла себе в руки, заборонили собі бути слабкою і, вловивши момент, коли ніхто на них не дивився, дістала телефон, тремтячими руками швидко сфотографувала тарілку перед собою і відкрила знімок.

На екрані телефону налисники на тарілці виглядали, як клубки сірої землі, а замість апетитної кави в чашці темніла густа і в'язка маса якоїсь брудної води. Ганну різко занудило, і вона схопилася з місця.

— Максе, ходімо геть, це лайно, а не їжа! Негайно йдемо звідси! — задихаючись від жаху, прошепотіла вона і тицьнула йому в руки свій телефон із фото. — Тут не можна залишатися ні секунди!

Макс глянув, спохмурнів, кивнув, і вони підвелися й швидко пішли до виходу з кав'ярні, вилетіли на вулицю і поспішили по тротуару геть. Дуже дивно, але ніхто їх не зупиняв, ніхто вибіг із тої кав'ярні й не почав кричати на них, що вони не оплатили замовлення, як це було б у реальному житті.

— Жах! Який жах! Кошмар! — промовила Ганна, коли вони трохи відійшли від кав'ярні. — Добре, що ми нічого там не з'їли. Хоча я страшенно хотіла кави. Чорт, мене зараз виверне!

— Ну, і що ж тепер нам їсти і пити? — задумався Максим.

— Навіть не знаю. Хоча… Так! — Ганна раптом згадала. — Максе, у мене в багажнику моєї дев'ятки залишилися яблука, упаковка м'ятних цукерок і пляшка питної води! Я купувала це все в дорогу! А в тебе в машині, може, теж щось є з їжі?

Максим заперечно похитав головою.

— У мене просто необхідні речі й куртка, парасолька.., — почав згадувати чоловік. — Їжі точно немає. В багажнику наче була вода. Треба глянути.

— Тоді йдемо до моєї машини! — рішуче сказала Ганна.

Вони повернулися на парковку біля готелю. Ганна знову на всяк випадок сфотографувала свою дев'ятку та Максимову ауді. На знімках обидві машини виглядали абсолютно нормально, були звичайнісінькими автомобілями без жодних містичних деформацій. Це трохи їх заспокоїло. Ганна відімкнула багажник, дістала звідти пакет з яблуками, цукерки та воду, і вони тут же, на капоті, перекусили цією простою, але такою справжньою їжею.

Коли вони трохи вгамували голод і спрагу, а паніка відступила на другий план, перед ними постала нова проблема. Ганна з тривогою подивилася на небо, де сонце ще знаходилося високо, але вечір невблаганно наближався, як не крути.

— Максе, скоро вечір, — зауважила дівчина. — Я не хотіла б залишатися на вулиці вночі, навіть боюся уявити, що тут відбувається.

— Згоден, — серйозно кивнув Максим, дивлячись на вулицю біля готелю. — Я теж про це думав. Залишатися на вулиці не можна. Треба повертатися в готель. 

— Куди?! В готель?! — жахнулася дівчина. — Ти ж бачив, у що він перетворюється на фотографіях! Це руїни! Я не зможу там спати!

— Ну, я вже кілька ночей там сплю, і нічого, — знизав плечима чоловік. — От, правду кажуть в народі: менше знаєш, краще спиш. Буквально, — він реготнув. — Будемо обоє в моєму номері, — запропонував Максим. — Повернемося туди, забарикадуємо двері зсередини меблями. Спати будемо по черзі, хтось один, наприклад, вартує з телефоном у руках, а другий дрімає. Принаймні, вдвох нам буде легше триматися і підтримувати одне одного. Іншого виходу в нас усе одно поки що немає, — Максим зітхнув, а потім кивнув на телефон в Ганниній руці. — До речі, нам обов'язково треба зарядити телефони. Мій точно. Я ним зовсім не користувався, геть забув про нього, — нагадав він, показуючи свій смартфон, на якому вже блимав попереджувальний червоний індикатор низького заряду. — Батареї сідають на очах від усієї цієї містики, а єдине місце, де є розетки і де ми зможемо їх підзарядити, — це все одно номер у готелі. Тож так чи інакше, а повертатися туди доведеться. Хоча, якщо подумати, — він невесело хитнув головою, ледь помітно усміхнувшись, — то дуже добре, що ми маємо ці телефони і нам пощастило, що відкрилася така чудова, по суті, лазівка і можливість. Тільки завдяки їм ми тепер бачимо реальність такою, якою вона є насправді, а не живемо в сліпій ілюзії цього проклятого міста.

Ганна здригнулася, дивлячись на екран свого телефону, і мовчки кивнула. Без телефонів вони були б абсолютно сліпими у всьому цьому кошмарі і, рано чи пізно, можливо, все позабували, а так є шанс хоча би спробувати зрозуміти, що тут відбувається, і вирватися звідси. Так, перспектива ночувати в страшному зруйнованому готелі лякала до чортиків, але ще більше лякала ніч на вулицях Яблуневого.

— Добре, — тихо погодилася вона, зітхнувши. — Повернемося в номер. Але поки до вечора є ще час, то мусимо хоч трохи зрозуміти, що тут з біса коїться…