Розділ сімнадцятий

Розділ сімнадцятий

— Місто нас дурить, — промовив Максим. — Не випускає нас звідси. Або не місто, а те, що знаходиться всередині цього поселення, невідомо, живе чи не живе, але воно якось вплинуло на нас, і ми знову опинилися тут. Ми застрягли, Ганно. Тепер очевидно, що ми в пастці.

— Ну, напевно, так і є, — прошепотіла дівчина, повільно дістаючи телефон із сумочки. — Не хотіла цього робити, щоб не лякати себе зайвий раз, але доведеться. Давай перевіримо ще раз. Я хочу побачити справжній вигляд цього готелю, в якому ми зупинилися…

Ганна зиркнула на екран свого телефону, провела пальцем по екрану, щоб розблокувати його, і зауважила механічно, що у верхньому правому кутку красувався лише порожній значок без поділок мережі.

— До речі, — поглянула вона на чоловіка, — Максе, а як із твоїм телефоном? У моєму тут немає зв'язку. Взагалі ніякого. Ні мобільного, ні інтернету. Повна тиша. Навіть екстрені служби не викликаються. Віктор сказав, що то якась аварія десь під містом на станції. Але тепер навіть не знаю, що і думати…

— У мене теж немає зв'язку, я намагався подзвонити на роботу, все без толку. І мені ніхто не дзвонить, — кивнув Максим, дістав свій телефон з кишені й поглянув на нього. — Ще й розряджений… 

Ганна зітхнула, підняла свій телефон, увімкнула камеру, навела об'єктив на двоповерхову будівлю готелю перед ними і натиснула кнопку на екрані…

На знімку перед ними висвітлився не затишний і охайний готель, яким вони бачили його зараз, а жахлива понівечена руїна. Стіни будинку на фото були чорними, місцями обвалилися, оголюючи потріскану стару цеглу й прогнилі перекриття. Вікна зяяли чорними вибитими пустками, схожими на порожні очниці мерця, а дах провалився всередину. Вивіска «Північ» висіла на якомусь іржавому дроті, ледь тримаючись на напівзруйнованій стіні.

Ганна опустила руку, і її аж затрясло від жаху.

— Боже мій… Боже мій, ти це бачив?! — схлипнувши, промовила вона. — Цей будинок повністю згорів або розвалився багато років тому! Я вже боюся туди заходити. Мені страшно навіть дивитися зараз на нього, хоч він такий на вигляд новий і гарний! Максе, що ж робити? — по її щоках потекли сльози. 

— Не плач, Ганно, не треба, — Максим обережно пригорнув її до себе, хоч у самого на шкірі виступили сироти від побаченого на екрані.

Кілька хвилин вони, обнявшись, стояли мовчки, намагаючись заспокоїтися. Аж раптом у шлунку Ганни голосно забурчало. Дівчина здригнулася.

— Чорт, я їсти хочу, — тихо сказала вона. — Ти ж, напевно, теж? Ми ж від самого ранку нічого не їли.

Максим гірко усміхнувся:

— Ну, раніше я думав піти поснідати в готельну їдальню. Але зараз, після того, що ми побачили на фотографіях, я туди навіть не рипнуся. Якщо все навколо мертве, то невідомо, що там за їжа…

— Ой, фу, не згадуй! — Ганну пересмикнуло від його слів. — Я сьогодні тут снідала! Мені страшно навіть уявити, які голубці чи суп нам могли б подати на обід у такому страшному місці! Напевно, це взагалі не їжа, а якісь гнилі відходи чи ще гірше, — вона згадала приємну пані Марію, кухарку, яка так чемно посміхалася їй вранці, і дівчину знову занудило. — Пані Марія… Бр-р-р! Навіть думати не хочу, ким вона є насправді.

Дівчина роззирнулася довкола, намагаючись відігнати моторошні о́брази, і раптом помітила на розі сусідньої вулиці невеличку симпатичну і затишну кав’ярню з яскравою вивіскою.

— Гм, Максе, поглянь! — вона різко вказала пальцем на будиночок. — Маленька кав’ярня. Може, хоч вона нормальна? Давай і її перевіримо?

Дівчина знову навела камеру, тепер на кав’ярню, і зробила знімок. Вони з Максимом поглянули на екран. Як не дивно, на фото цього закладу не було таких жахливих руїн, як у готелі, будівля кав'ярні хоч і виглядала дещо старішою, ніж була насправді, неначебто трохи пошарпаною часом, але цілою.

— Цікаво-цікаво... Ну, тут, принаймні, стіни не розвалені, — сказала Ганна. — А може, наш готель — це єдине повністю зруйноване місце? Знаєш, чесно скажу, боюся фотографувати все навколо, а особливо людей. Бо якщо тут є щось ще страшніше, ніж зруйнований готель, то не хочу знати! І так страшно. Давай зайдемо в цю кав'ярню, спробуємо замовити хоча б каву.

Вони підійшли до кав'ярні (на вигляд вона була неймовірно гарною і чудовою, дуже затишною, а такі маленькі кав'ярні Ганна обожнювала), відчинили скляні двері й зайшли всередину.

Тут грала приємна тиха музика, пахло свіжою випічкою та меленою кавою. За столиком сиділо двоє відвідувачів, а за стійкою стояла привітна дівчина-бариста. Геть не хотілося вірити, що це все несправжнє...