Розділ шістнадцятий

Розділ шістнадцятий 

Ганна вилетіла з дев'ятки, як ошпарена, гучно грюкнувши дверима. Ноги підкошувалися, вона задихалася, а паніка накрила її мокрим рядном.  Дівчина дико роззирнулася навколо, неначе боялася, що зараз усе, що вона бачить, зникне і проявиться, як на тій фотографії, страшним, зруйнованим, мертвим.

— Ні… Ні, чорт забирай, ні! Це якесь божевілля! — закричала вона розпачливо. — Максе! У моєї машини теж зник бензин! Його немає! Бак повністю порожній! Але ж я заливала повний бак! Як?! Як за одну ніч бензин міг зникнути?! І не їздила я нікуди! Що це за прокляття?!

У Максима, який саме зачиняв дверцята своєї ауді, обличчя аж витягнулося від здивування. Він підбіг до Ганниної машини, застрибнув усередину і почав розглядати датчик на приладовій панелі, а Ганна стояла поруч і розуміла, що все це марно, бензин зник безповоротно.

Коли Максим виліз із її дев'ятки, дівчина, побачивши його розстроєну фізіономію, все одно спитала:

— Ну що?

— Нуль, — відповів він, дивлячись на неї шокованим поглядом. — Як і в моєму баку, абсолютно порожньо.

— Як таке взагалі можливо?! — похитала дівчина головою. — Хтось злив уночі мій бензин?

— Або він зник таємничим чином в одну мить, як у моїй машині, — трохи іронічно відповів чоловік.  — Еге. Як у казці. Раз — і немає…

— Яка казка? Ми не зможемо виїхати з цього проклятого місця! Що ж нам робити, Максе? Що нам тепер робити?! — перед очима дівчини все поливло від відчаю. Усі ці таємничі речі лякали її, дивний готель, місто, люди — усе це зливалося в один суцільний жах, від якого хотілося втекти куди завгодно, аби тільки подалі звідси. — Ходімо, Максе! — випалила вона, поглянувши на чоловіка диким поглядом і вказала в бік дороги, що вела з парковки. — Раз машини не їдуть, то ми підемо пішки! Вийдемо з цього міста на трасу, підемо до найближчого села чи міста, знайдемо людей…  Ходімо зараз же!

— Пішки? — Максим здивовано звів брови, окинувши поглядом готель і вулицю поруч, по якій проходили рідкі перехожі і, до речі, інколи проїжджали машини. — Ганно, ти усвідомлюєш, скільки йти до найближчого населеного пункту? Я їхав кілька годин лісовою дорогою. Це дуже далеко.

— Мені байдуже! — крикнула вона, замкнула свою дев'ятку, поправила сумку на плечі і рішуче пішла вперед. — Головне — це вийти на трасу! А потім спробуємо на трасі зупинити попутну машину! Це краще, ніж сидіти тут і чекати, поки станеться щось жахливе або поки у нас повністю не зникне пам'ять! Іди за мною!

І, не чекаючи чоловіка, Ганна швидко пішла вулицею повз готель в бік околиці містечка, туди, де вулиця виходила з Яблуневого. Вона добре пам'ятала цю дорогу, адже їхати звідти до готелю було не дуже далеко, всього кілька кварталів. Максим не сперечався, лише знизав плечима, поправив рюкзак на плечі і пішов слідом за нею. Він розумів, що Ганна має рацію, бо залишатися тут було самогубством...

Вони йшли швидким кроком хвилин із двадцять. Навколо був звичайний спокійний день, світило яскраве сонце, вздовж вулиць квітнули клумби і зеленіли газони, а біля охайних будинків прогулювалися перехожі. Час від часу повз них проїжджали легкові машини, і все це виглядало настільки звично, мирно і реально, що здавалося, ніби весь цей ранковий жах із гнилими стінами й пустими баками був лише якимсь абсурдним сном. Місто не здавалося мертвим чи старим, адже при денному світлі воно поставало перед ними яскравим, сучасним і наповненим життям. Але робити фотографії тут, на вулиці, Ганна не збиралася, бо боялася, що якщо ще раз побачить кошмар, який їх оточує, то точно збожеволіє від страху й паніки. 

Вони минули вже кілька кварталів і, наскільки пам'ятала дівчина, ось-ось мали вийти на околицю міста, аж раптом вулиця зненацька почала дивно ніби вигинатися. Ганна пройшла ще кілька кроків, а потім різко зупинилася й остовпіла. Перед ними знову була та сама вулиця біля готелю! І та ж сама двоповерхова будівля з темно-сірими стінами й вивіскою над скляними дверима.

— Що це таке? — прошепотіла Ганна, похоловши від жаху і роблячи крок назад. — Ми ж рухалися тільки вперед! Максиме, ми весь час ішли вулицею вперед! Як ми знову тут опинилися?!

Максим мовчки обернувся назад, звідки вони щойно прийшли. Вулиця робила легкий вигин, за яким не було видно дороги, котру вони вже подолали, все було, як завжди, нічого не змінилося, і він не помітив ніяких змін, ілюзій, викривлень або ще чого-небудь дивного. Але факт залишався фактом, вони знову повернулися на те місце, з якого прийшли. Місто не відпускало їх. Воно просто поводило їх по колу, немовбито глузуючи з їхньої спроби втекти...