Розділ п'ятнадцятий

Розділ п'ятнадцятий 

З фотографії на них дивилися двоє звичайних людей, втомлених, переляканих, з блідими обличчями й шаленими очима, але, слава Богу, живих, звичайних. Вони не були схожі ні на трупів, ні на скелетів чи якихось привидів чи напівпрозорих тіней, як вже у різних варіаціях миготіли думки в уяві Ганни. Звичайнісінькі живі люди у звичайному, хоч і почорнілому, брудному та напівзруйнованому інтер'єрі готелю.

Ганна розреготалася від полегшення, опустила телефон, і з її очей бризнули сльози.

— Живі! Ми живі, Максе! — схлипуючи, прошепотіла вона, притулившись до його грудей. — Хіба це не диво? Принаймні ми самі реальні.

— Слава Богу, — промовив чоловік із полегшенням, обіймаючи дівчину і відчуваючи, як на душі одразу ж стає легше, все-таки він боявся чогось і справді гіршого.  — Це вже добре. Хоч якась хороша новина за сьогодні…

Вони постояли так трохи обнявшись, і Ганна раптом відчула, як напруга, що супроводжувала її увесь цей шалений ранок, починає потроху відступати. В обіймах Максима було на диво затишно і безпечно, вперше за весь цей час. Можливо, навколо них зараз насправді геть мертве місто, закинуті руїни або просто ілюзії, і, можливо, вони залишилися єдиними живими людьми тут, але їх уже було двоє. Це вже не так страшно, як було б у ситуації, коли вона була б тут, у цьому кошмарі, сама-одна.

Але розслаблятися було ніколи. Незрозуміле місто навколо них нікуди не поділася, залишалося таким же мертвим і, можливо, небезпечним. Треба було щось робити.

— Максе, нам треба звідси збиратися, втікати геть із міста, — рішуче сказала Ганна, відступаючи на крок і гарячково роззираючись по кімнаті. — Ми не можемо тут залишатися ані хвилини довше! Ти ж бачиш, що чим довше ми тут перебуваємо, тим частіше і надовше втрачаємо пам'ять. Колись ми можемо взагалі все забути, і невідомо, що тоді з нами буде. Зробимо так: зараз же мчимо на парковку, сідаємо в мою машину і їдемо звідси геть! А коли вирвемося з цього проклятого містечка, я одразу ж звернуся до поліції, все їм розкажу! Я змушу сюди точно приїхати справжню поліцію, а не підробну, як у Яблуневому! Ні, краще сюди покликати спецназ, МНС, або якихось науковців, можливо! Та кого завгодно! Я змушу їх перевернути тут усе догори дриґом, щоб докопалися до правди, вияснили, що тут відбувається і знайшли мого брата!

Максим сумно посміхнувся, дивлячись на дівчину. 

— Звучить як чудовий план, Ганно. Тільки є одна маленька проблема. Бензин, — тихо промовив він. — Я навіть згоден кинути тут свою ауді і їхати разом з тобою на твоїй дев’ятці, але чи у тебе вистачить бензину, щоб виїхати звідси на машині? 

Ганна на секунду завмерла, а потім її обличчя розцвіло усмішкою:

— Є! У моїй дев'ятці повністю заповнений бак! Я ж учора під ранок, перед самим в'їздом до Яблуневого, повністю заправилася на заправці на трасі! Мій автомобіль має повний бак пального і готовий їхати хоч на край світу!

— Серйозно?! — в очах Максима з'явилася надія. — Тоді чого ми чекаємо? Ходімо швидше! Зараз тільки кину свої речі в рюкзак.

Максим швидко покидав свої речі в наплічник, і вони зайшли до Ганниної кімнати, де вона теж поспіхом склала все у свою сумку. Речей було набагато, майже все вона залишила в машині в багажнику, бо не збиралася довго затримуватися в цьому містечку.

Майже біжучи, вони вискочили з її двісті четвертого номера, пронеслися порожнім коридором другого поверху і швидко спустилися сходами вниз. На рецепції, на щастя, нікого не було, Віктор знову кудись зник.

Вони вилетіли з готелю на вулицю і побігли до парковки, огородженої високою плетеною сіткою, де стояла біла дев'ятка Ганни, а поруч ауді Максима.

Поки чоловік забирав ще якісь необхідні йому речі у своєму автомобілі, Ганна підлетіла до своєї машини, швидко витягнула з сумочки ключі, відчинила дверцята і застрибнула всередину. Вона повернула ключ у замку запалювання, під гудіння мотора поглянула на приладову панель і вся похолола від жаху. Стрілка датчика палива навіть не ворухнулася, впираючись у нуль, а червоний індикатор підтверджував, що бак її дев'ятки був абсолютно порожнім…