Розділ чотирнадцятий

Розділ чотирнадцятий

Ганнине запитання змусило Максим раптом захвилюватися й поглянути на неї, і в його очах читався такий самий жах, який охопив зараз і дівчину. Чоловік аж відступив на крок назад, тримаючи смартфон у руці, адже і до нього зненацька прийшло усвідомлення того, що якщо весь цей час вони знаходилися в дивній реальності, в напівзруйнованих і мертвих руїнах, то й люди тут теж, певно, не такі, як усі.

— З одного боку, це добре, що ми виявили все це і частково можемо пояснити, чому все тут, у цьому містечку, таке дивне. Ну, принаймні, у нас є хоча б якась версія… З іншого боку, чомусь мені… е-е-е… геть не хочеться фотографувати людей, які мешкають тут, — промовив Максим задумливо. — І якщо чесно, то в мене виникло ще одне запитання, і, боюся, воно тобі не сподобається, — глипнув він на дівчину скоса. — Ти забула спитати ще про те, а що покаже фотографія, якщо ми сфотографуємо самих себе?

Ганна аж хитнулася від цих слів Максима. Чорт, а й справді! Невідомо, що покаже такий знімок.

— І я боюся фотографувати самого себе, — проговорив Максим тихо. — Прокляття, Ганно, ти розумієш, що це означає?! Якщо весь цей готель, меблі й стіни виявляться гнилими руїнами на знімках, то ким тоді є ми самі?! Що відобразить камера, якщо ми направимо її на власне відображення в дзеркалі чи зробимо спільне фото? А раптом ми з тобою… е-е-е… неживі люди? А раптом ми якісь привиди, мертвяки чи просто чиясь хвора ілюзія, якій здається, що вона дихає і ходить?! Боже, що я верзу?! — схопився Максим за голову. — Якісь дурниці, як у фільмах жахів шістдесятих років! 

Від цих запитань Максима Ганну затрясло з новою силою. Вона приклала руку до рота, перелякана тією картиною, яку одразу ж їй намалювала її бурхлива уява. Дівчина намагалася стримати напади паніки, але моторошні думки роїлися в голові, немов скажені оси. Трясця, але ж це логічно! Якщо все навколо них — це щось дивне і незрозуміле, типу якась ілюзія чи зруйноване і мертве місто, то чому вони самі мають бути винятком? Кошмарні думки повели її ще далі в темряву жахливих варіантів і припущень. А що, якщо вони вже давно стали частиною цього кошмару, просто їхній власний мозок запевняє їх у зворотному, малюючи звичні образи живих людей та звичне життя навколо? І тоді Ганна зрозуміла, що якщо вона зараз щось не зробить, то точно збожеволіє. Так! Треба взяти себе в руки! Здатись і потонути в божевіллі вона завжди встигне!

— Ні! Стоп! — різко вигукнула вона насамперед сама собі й поглянула на Макса. — Давай не будемо наперед гадати й боятися! Ми маємо перевірити це просто зараз! Якщо ми почнемо боятися власної тіні, то точно збожеволіємо. Давай сюди телефон!

— Ганно, я не хочу. Може, не треба? — майже жалібно спитав Максим, але дівчина вже підскочила до нього і вихопила свій смартфон із його рук.

Вона глибоко вдихнула, увімкнула фронтальну камеру, стала поруч із Максимом і міцно притиснулася до нього плечем. Рука з гаджетом зрадницьки затремтіла, але дівчина змусила себе підняти телефон трохи вище, щоб вони з Максимом обоє вміститися в кадр.

— Дивися в об'єктив, Максиме! Ми повинні це зробити, щоб знати правду! Разом, — промовила Ганна. — Раз… Два… Три…

Ганна натиснула кнопку камери телефону, блимнув екран, і вони обоє, затамувавши подих, поглянули на щойно зроблене селфі…