Розділ тринадцятий

Розділ тринадцятий

— Ти ж казала, що сфотографувала готельний зошит із записами. Але тут просто порожні аркуші і зошит якийсь дивний, зі старим і вицвілим від часу папером, — сказав Максим. 

Ганна здивувалася і теж поглянула на екран. Чорт, Макс мав рацію! На фотографії було геть не те, що вона тільки що зазнімкувала на рецепції. Дівчина побачила якісь сірі плями на пожовклих сторінках зошита, який мав такий вигляд, ніби був покритий товстим шаром пилу чи бруду, що пролежав на ньому не один десяток років.

— Що це?.. — розгублено прошепотіла Ганна, нервово гортаючи наступні фотографії, але бачила там точно такі ж старі сторінки брудного зошита. — Я ж недавно тримала цей зошит в руках! Я чітко бачила свій підпис, свої записи! Може, камера телефону зафіксувала щось не те?! Може, це якийсь глюк в програмі?

Максим підняв голову, тримаючи телефон у руках, і в його очах з'явилася тривога. Він поглянув на свою кімнату, на свій просторий і затишний двісті п'ятий номер із дорогими меблями та м'яким килимом на підлозі, неначе бачив його вперше.

— Послухай, Ганно, — напружено сказав він. — Може, це навпаки не глюк, а… е-е-е… правда? Може, камера твого телефону якраз все сфотографувала правильно? У мене виникла одна думка, але вона дуже абсурдна і дещо божевільна… Проте ми з тобою і так на грані божевілля, як я бачу. А що, якщо ми зараз сфотографуємо мою кімнату? Цікаво, що буде на фотографіях? — шаленими очима глянув на дівчину Максим. 

Ганна недовірливо похитала головою, але в її очах спалахнув азарт дослідника.

— То перевір, — сказала вона. — Візьми телефон і сфотографуй, наприклад, стіну. Або вікно.

Максим кивнув, підняв смартфон, увімкнув камеру і навів об'єктив на світлу стіну з елегантними шпалерами біля ліжка. На екрані смартфона в режимі реального часу все залишалося таким же звичним, не було видно жодних змін, там відбивався звичайний сучасний інтер'єр номера. Але чоловік, здавалося, вагався натискати на кнопку камери телефону. 

— Ну ж бо, роби фото! — сказала Ганна, теж, як і Макс, дивлячись на екран. — Фотографуй!

Максим все-таки зважився, навів камеру телефону на стіну і натиснув кнопку на екрані. А потім вони обидва схвильовано схилилися над телефоном, щоб побачити щойно зроблене фото.

На знімку зображення геть відрізнялося від того, що вони бачили на власні очі. Замість дорогих шпалер стіна була вкрита товстим шаром чорної цвілі, облупленою фарбою та глибокими тріщинами, в яких проглядалася стара потріскана цегла. На фотографію потрапила навіть невелика діра в стіні, де, мабуть, від часу частина штукатурки та цегли відпала.

— Боже, що це таке? — прошепотів Максим, а його руки, які тримали телефон, злегка затремтіли. — Ми живемо в руїнах? Невже увесь цей готель, меблі, все навколо — це лише ілюзія?

Ганна підійшла до стіни із настороженістю доторкнулася до неї а потім провела по ній рукою. Вона чула під рукою ті ж самі гладенькі та приємні на дотик шпалери, якими було обклеєно стіну. 

— Я відчуваю те, що й бачу, — знизала вона плечима. — Звичайні шпалери. Це зовсім не та страшна стіна, яку сфотографував телефон. І кому вірити? Собі і своїм дотикам чи телефону, який фіксує невідомо що? — поглянула вона на Максима.

— Це лише моє припущення, але, здається, справа в тому, як ми це сприймаємо, — відповів Максим, опустивши телефон і дивлячись на Ганну. — Наш мозок адаптується до цього місця і бачить звичну картинку, щоб ми не збожеволіли від жаху. А телефон — це просто техніка, у нього немає емоцій чи сприйняття і він не піддається ілюзіям, от і фіксує те, що є насправді, коли ми робимо знімок.

Ганна різко відсахнулася від стіни, і в мене є накотилася хвиля панічного жаху.

— Тобто ти хочеш сказати, що все навколо брехня?! — перелякано запитала вона. — Що ми весь цей час ходимо по гнилій підлозі, спимо у якомусь старому обдертому готелі, і вся ця краса навколо нас, нові меблі, шикарна ванна — це все обман? Боже, а я зранку приймала душ! Невідомо що там взагалі було! — розширилися її очі від огиди. — Хочеш сказати, що наш дурний мозок просто показує нам ілюзію, щоб ми думали, ніби все навколо нове і звичне?! Чорт! Чорт! Чорт! — дівчину затрясло. — Мені страшно навіть уявити, що буде, якщо ми зараз сфотографуємо коридор, або сходи, або…! А-а-а-а! Я сьогодні снідала в їдальні! — Ганну занудило. — Я більше не хочу нічого знати! Мені страшно робити будь-які знімки, Максе! Адже так можна остаточно збожеволіти! — і тут дівчину пронизала ще страшніша думка. — Максе, я навіть боюся уявити, що покаже фотографія, якщо ми сфотографуємо тут людину?