Розділ одинадцятий

Розділ одинадцятий

Максим активно відволікав Віктора, змішував нарікання на те, що у нього заклинило у дверях замок, із лайкою, розмахував руками і погрожував написати скаргу. Ганна почула, як вони пройшли повз вазон, за яким вона зачаїлася, до сходів і почали підніматися на другий поверх. Почекавши ще буквально секунду, вона безшумно вислизнула з-за великого вазона, швиденько підбігла до стійки рецепції, схопила зошит, який Віктор так і залишив на своєму столі, і розгорнула його на першій сторінці.

Вона дуже хвилювалася і боялася, що її хтось помітить, але змусила себе зосередитися й почала гортати сторінки. А сторінок, на яких було щось написано, було чомусь дуже мало, всього три, і то вони знаходилися чомусь всередині зошита. А перші сторінки цього журналу обліку були абсолютно чистими.

На останній заповненій сторінці була записана інформація про неї, Ганну, і вона раптом чітко згадала, як все це записувала, ну, в принципі, це і логічно, адже записувала це вона з самого ранку, сьогодні, не так багато і часу пройшло, але все одно все було, як в тумані. «Ганна Ярошевич, номер 204», — так була вона підписана на сторінці. Перед нею було занотовано ще два імені та прізвища попередніх гостей, якась Олександра Сулань та Гнат Перевертайло. Ганна перегорнула ще одну сторінку назад, намагаючись знайти хоч якісь записи про свого зниклого брата.

Але далі починалося щось дивне.

Перед Гнатом йшли вже якість напівстерті імена. Написи ніби й були, але, коли Ганна вдивлялася в них, то помічала, що чорнило немов витерте чимось, наче хтось ретельно витирав написане гумкою. А попередні записи взагалі були розмитими, майже невидимими, й далі, ближче до початку, у зошиті виднівся лише слабкий, ледь помітний натяк на колишні записи, схожі тепер на брудні розводи. Усі ж попередні сторінки цього журналу виявилися абсолютно чистими, білими й порожніми.

«Що це за чортівня? — промайнуло в голові дівчини. — Їх стирали? Хто й навіщо витирає записи про людей із цього списку? Якось він дивно заповнений. Складається таке враження, що про тих, хто були записані на самому початку, то записи про них просто зникли. А про тих, хто заселялися у готель останніми, їхні записи ще залишилися. Дуже дивно!». Ганна зауважила, що запис про невідомого Гната уже трохи був якимось вицвілим, і деякі літери почали зникати, наприклад, крапочки над літерою «і» та шапочки над літерою «й» вже взагалі не вгадувалися.

Дівчина спохопилася, що здивовано розглядає той зошит, але не робить ту справу, яку зараз повинна робити. А Віктор ось-ось може з'явитися у холі! Вона швидко дістала телефон і почала фотографувати всі заповнені та напівстерті сторінки. Наостанок вона клацнула першу сторінку палітурки зошита ззовні, а потім зафіксувала на камеру й тильну її сторону, де дрібним шрифтом були вибиті якісь фабричні позначки, серійні номери та дані про те, де був виготовлений цей дивний зошит.

У голові Ганни роїлися тривожні думки. Чому і хто стирає ці імена? Невже цих людей більше немає? Дуже дивно. І про Дениса інформації взагалі ніякої тут немає. Що це значить? Хвилювання за брата охопило її з новою силою.

Аж раптом до її вух долинув якийсь звук, на сходах почулися кроки. Хтось спускався вниз! Ганна злякано вимкнула телефон і сховала його до сумочки, швиденько поклала зошит назад на стіл, саме туди, де він лежав раніше. Дівчина хотіла кинутися назад до свого рятівного вазона, за яким раніше ховалася, але зрозуміла, що це погана ідея, адже він стояв якраз біля сходів, якщо вона туди побіжить, то той, хто йде зверху, одразу ж її помітить. Миттєво зорієнтувавшись, Ганна різко розвернулася, вискочила з-за стійки і підбігла до вхідних дверей готелю, широко відчинила їх і зробила вигляд, ніби вона тільки-но зайшла з вулиці. У цей самий момент із другого поверху зі сходів з'явився Віктор. На його обличчі розцвіла широка і щира посмішка, коли він побачив дівчину.

— О, Ганно! — привітно сказав він, побачивши гостю. — Ви вже повернулися? Як ваші справи? Ви знайшли відділок? Були в поліції? Що вам там сказали?

— Так, була, — намагаючись говорити рівним голосом і не видати свого хвилювання, відповіла дівчина. Вона зачинила за собою вхідні двері і пройшла по холу до стійки. — Поліцейський сказав, що вони будуть щось там перевіряти. Але у мене розоболілася голова, напевно, все-таки я ще не відпочила з дороги, тому я вирішила повернутися. Піду до себе в номер і ще трохи відпочину перед обідом.

— Звичайно, звичайно, відпочивайте, — все так же чемно кивнув адміністратор, зайшов за свою стійку і взяв готельний зошит у руки.

Ганна ж швидко, намагаючись не дуже поспішати, пройшла повз нього, піднялася сходами на другий поверх, і поспішила до двісті п'ятого номера Максима.

Двері в номер двісті п'ять були прочинені настіж. Ганна, не переступаючи поріг, зазирнула всередину, побачила чоловіка, який стояв посеред кімнати спиною до неї, і вже сміливо пройшла досередини номера. Причинила за собою двері і аж тоді запитала схвильовано:

— Ну що, Максе? Як все пройшло? Він повірив у твої вигадки?

Максим, почувши її голос, повільно і якось навіть занадто неприродно повернув голову через плече, дивлячись на неї абсолютно чужим і порожнім поглядом, у якому не було ані краплі впізнавання, і запитав:

— Вибачте… А ви хто така?