Розділ десятий

Розділ десятий

Вони швидко повернулися до готелю «Північ». Переступивши поріг холу, Ганна трохи сповільнилася, зупиняючись біля дверей, але за стійкою рецепції нікого не було. І у всьому холі було порожньо. Лише величезний шкіряний диван збоку, декоративні вазони по кутках кімнати і стійка. А от адміністратора Віктора з його незмінною усмішкою на місці чомусь не спостерігалося. І на самій стійці, де зазвичай лежав товстий зошит реєстрації нових гостей, тепер не було нічого, окрім дзвіночка для виклику адміністратора, старого телефону й охайної таблички з написом «Адміністратор скоро повернеться». Двері до службової кімнати за стійкою теж були зачинені.

Ганна розгублено поглянула на Максима.

— Здається, нам не пощастило, — прошепотіла чомусь вона. — Віктора немає. І зошита теж. Мабуть, він забрав його з собою.

— Ну, трохи почекаємо, — тихо відповів Максим. — Ходімо до мене в номер, я дещо хочу тобі показати, і заодно роззирнемося на нашому поверсі.

Вони піднялися сходами на другий поверх. Номер Максима, двісті п'ятий, виявився точно таким же просторим і затишним, як і у Ганни, просто номером-близнюком. Увійшовши до кімнати, Максим попрямував до вікна, відсунув штору і покликав Ганну до себе:

— Дивись, ось моя машина, яку я все ніяк не можу заправити бензином на їхньому довбаному СТО. Бачу, і твоя стоїть поруч. Це ж твоя дев'ятка? — вказав він на парковку під будинком, яка знаходилася прямо за готелем, огороджена високою плетеною сіткою.

— Так, це моя машина, — кивнула Ганна, побачивши біля своєї дев'ятки сучасну Audi. — У тебе гарна машина.

— Але наче щось не те... Гм, щось здається не так, наче машина стоїть зовсім не так, як я її поставив минулого разу, — примружив очі Максим, приглядаючись до автомобіля. — Чи може, вже я все забув? Треба піти поглянути пізніше...

Поки він пильно розглядав свою машину і хмурився, Ганну раптом осяяла ідея.

— Слухай, Максиме, поки ми не зайняті і поки Віктора на рецепції немає, ми маємо перевірити інші номери. Ти ж казав, що тут мають бути інші люди, такі ж, як ми!

Максим схвально кивнув, і вони вийшли у коридор, почали методично перевіряти другий поверх. Ганна стукала в двері сусідніх номерів, прислухалася, обережно смикала ручки, але ніхто не відповідав і не відчиняв дверей, навколо панувала мертва гнітюча тиша. Жодного звуку не долинало із номерів, жодних людських голосів чи, наприклад, працюючого телевізора не чулося за стінами. Вони пройшлися по всьому другому поверху, а потім піднялися й на третій, і там була та ж сама картина. Усі двері були зачинені, а номери здавалися абсолютно порожніми, немовби в готелі, окрім них двох, більше ніхто не жив.

Спустившись знову на другий поверх по широких сходах, Максим раптом згадав про інші кімнати:

— Ганно, на першому поверсі, крім холу, є ще невелика їдальня та зал відпочинку з бібліотекою. Може, там є хоч які-небудь люди? Давай спустимося і спробуємо перевірити?

— Ну, я зранку снідала в їдальні, там була кухарка, пані Марія, запрошувала мене сьогодні, до речі, на обід на голубці, — Ганна розповіла про добру пані, яка її нагодувала зранку.

— О, знаю пані Марію. Теж у неї кілька разів їв, — кивнув Максим. — Вона готує дуже смачні страви. Ох, не можу повірити, невже й ця добродушна пані теж у змові з усіма в цьому місті? — чоловік скрушно похитав головою.

Вони вирішили ще раз перевірити рецепцію і рушили по коридору, а потім по сходах на перший поверх. Максим приклав палець до губ, таким чином закликаючи Ганну мовчати, і обережно визирнув з-за рогу, поглянув на рецепцію.

За стійкою був Віктор! Він сидів на стільці, боком до них, і уважно перегортав сторінки того самого товстого зошита в шкіряній палітурці, який вони у нього хотіли якось виманити і переглянути.

Максим різко відсахнувся назад і прошепотів Ганні:

— Він там. І зошит у нього. Здається, він завжди носить його з собою або тримає під рукою. Так просто ми його не отримаємо. Гм... Зробимо так: я спробую виманити Віктора з рецепції і з холу, а ти займешся зошитом.

— А як ти його виманиш? — спитала дівчина.

— Зроблю вигляд, що дуже розлютився і обурююся, бо у моєму номері сталася якась аварія, наприклад, прорвало трубу чи заклинило замок, — швидко придумав план Максим. — Почну скаржитися, змушу його піти зі мною на другий поверх. І як тільки Віктор піде разом зі мною, ти одразу побіжиш до стійки, візьмеш той зошит і сфотографуєш кожну сторінку на телефон. Тільки швидко, бо довго я його там затримати не зможу!

— Добре, — з блідим від страху й якогось дивного азарту обличчям погодилася Ганна. — Я зараз сховаюся тут за ось цим великим вазоном із широким листям.

Вона підбігла до вазона, в якому розрослася якраз якась екзотична рослина, довге гілля і широке листя якої спускалося майже до підлоги.

— Все, я готова, — прошепотіла Ганна, заховавшись.

Максим глибоко вдихнув, розправив плечі, напустив на обличчя розлючено-знервований вигляд і, голосно лайнувшись, швидкими кроками пішов прямо до стійки рецепції, де сидів Віктор…