Розділ восьмий

От, чесно, Ганні дуже хотілося зараз підвестися, піти геть і переконати себе, що цей чоловік просто не в собі. Ще кілька секунд мовчала, вдивляючись у Максима. Чорт, але і її пам'ять теж нині нагадувала решето. Вона наче й пам'ятала, як опинилася тут і через яку причину, але якось туго, віддалено, неначе думала не про себе, а про чужу людину. Гм, чомусь навіть не згадувалося, коли востаннє телефонувала братові. Чи він їй?

Максим помітив вагання на обличчі дівчини, адже чудово бачив, як у ній всередині борються жах і заперечення. Ну, в принципі, було зрозуміло, що у те, про що розповідав чоловік, важко було повірити, поки сам цього не переживеш.

— Добре, — врешті решт сказала Ганна, намагаючись мислити раціонально та логічно. — Припустимо, що ти маєш рацію. Але як тоді ти все це пам'ятаєш, якщо щоранку, як ти кажеш, пам'ять стирається?

— Бо я випадково знайшов спосіб обдурити цю штуку. Ну, принаймні спробував. І після того протягом дня періодично згадую багато чого, — тихо сказав він, гірко посміхнувшись. — Я сам спочатку думав, що з'їхав із глузду, що це просто наслідки якогось стресу, недосипання чи нервового виснаження, але я все-таки людина раціональна! Не так просто все тут! Ганно, я почав залишати собі підказки!

Ганна підвела здивовано брови, дивлячись на нього:

— Які ще підказки?

Максим засунув руку в кишеню куртки й витягнув звідти потертий невеликий блокнот із коричнево-сірою обкладинкою та дивним логотипом на ньому, із тих, які часто роздають з рекламними флаєрами. Такі блокноти роблять з переробленого паперу, екологічно чисті й правильні, та й підкреслюють позицію рекламованих фірм у таких питаннях. Максим обережно розгорнув блокнот, показуючи дівчині.

— Ось, дивись, це мої записи, — провів чоловік пальцем по рядках. — Перші дні я нічого не розумів, прокидався з порожньою головою, йшов на СТО, слухав їхні ввічливі байки про бензин, а ввечері мене накривало розпачем. Але якось увечері, коли я знову відчув порожнечу в мізках, я знайшов свій закинутий блокнот, який валявся в бардачку машини, і почав гарячково записувати все, що зі мною сталося. Тепер я щоранку, ледве розплющивши очі в готелі, першим ділом відкриваю цей блокнот, він лежить біля мене на тумбочці, і на ньому, ось дивись, написано: «Максиме, прочитай, що тут написано!». А тут записано все. Хто я, чому тут опинився, скільки днів я вже намагаюся виїхати, і те, що будь-які спроби заправитися тут бензином — це безнадійно.

Ганна збентежено дивилася на записи. Літери там стрибали, деякі слова були перекреслені або написані з таким натиском, що папір майже рвався. Гм, якщо Максим це все вигадав, то навіщо йому вести такий системний і божевільний літопис власних днів бабака?

— Боже, навіть не знаю що сказати, — похитала головою дівчина. — Тобто, це все ж правда? Ми справді застрягли тут, і місто, чи що воно, забирає в нас пам'ять?

— Правда, — кивнув Максим. — І якщо ти сьогодні ж не почнеш записувати все те, про що ти ще пам'ятаєш, то завтра вранці прокинешся з чистою білою сторінкою в голові, як це відбувається зі мною, і знову підеш у поліцію чи в готелі будеш щиро дивуватися, чому всі навколо знають твоє ім'я.

Перед очима Ганни раптом постав образ добродушного поліцейського, який заповнював бланк із її ім'ям ще до того, як вона встигла вимовити хоч слово…

Дівчина поглянула на свою сумочку, в потім почала в ній гарячково ритися, доки не знайшла маленький блокнотик для нотаток і ручку, які завжди носила з собою на всяк випадок. Не кажучи й слова, вона відкрила першу чисту сторінку і просто на колінах почала швидко-швидко записувати те, що поки що пам'ятала:

«Мене звати Ганна Ярошевич. Я приїхала сюди шукати свого рідного і молодшого на два роки брата Дениса. Це місто називається Яблуневе, воно схоже на дивну пастку, тому що тут зникають з голови спогади. Інтернету та мобільного зв'язку чомусь немає, люди роблять вигляд, що знають мене, хоча я тут вперше. Не можна вірити нікому. Я зустріла тут чоловіка на ім'я Максим, який знаходиться у такій же ситуації…».

— І ще одне, Ганно, — Максим спохмурнів. — Одного разу я прокинувся і зрозумів, що не впізнаю власного почерку.

Ганна повільно підвела на нього погляд:

— Як це?

— Він був мій, але ніби писав хтось інший. Навіть не знаю, як пояснити. Та найголовніше, що тут, в блокноті, була написана кошмарна фраза. І її я прочитав сьогодні.

— І що ж було там написано?

Максим помовчав кілька секунд, а потім видав:

— Що не можна довіряти навіть самому собі.

Між ними повисла важка тиша. Навколо було сонячно і прекрасно. У фонтані поруч дзюркотіла вода. По алеї повз їхню лавку пройшла літня жінка з маленьким собакою, привіталася і чемно посміхнулася їм обом. Вони не відповіли, тільки провели її поглядом, аж доки вона не завернула за кущі.

А потім Ганна дописала ще один рядок у свій блокнот: «Довіряй Максимові. Він теж хоче вибратися звідси...».

Вона закрила записник і міцно стиснула його в руках, і їй дуже хотілося вірити, що завтра вона прочитає ці слова і все згадає…