Розділ сьомий

Розділ сьомий

Ганна вийшла за Максимом із магазину на вулицю, і чоловік цілеспрямовано попрямував ліворуч. Вони пройшли кілька кроків через невелику центральну площу, де посеред ретельно вичищеної бруківки дзюрчав невеликий фонтан із кришталево чистою водою. Поруч зеленіли охайні клумби й розлогі дерева, що утворювали затишний міський сквер. Людей тут було небагато, тож нові знайомці знайшли вільну лавку в тіні, трохи далі від пішохідних доріжок і всілися там. Дерева та невисокі кущі довкола ніби трохи відгороджували їх від решти міста. Час від часу алеєю повільно проходили містяни, дехто ввічливо кивав їм чи намагався всміхнутися, і щоразу в такі моменти Максим та Ганна миттєво замовкали, напружено стежачи за ними, доки перехожі не зникали з поля зору.

— Ну от, тут принаймні ніхто не підслухає нашої розмови, — промовив Максим. — Треба й справді все обговорити і подумати, що робити далі. Слухай, ми ж тут обидва в однаковій халепі. Давай на «ти»?

Ганна одразу кивнула, бо теж не любила зайвих церемоній, особливо в такій напруженій ситуації, в якій вони обоє зараз опинилися.

— Добре, без проблем — відповіла вона. — Максиме… Розкажи мені все з самого початку. Що це таке за місто? Як ти сюди потрапив? Що взагалі пам'ятаєш?

Чоловік скривився, потер долонями обличчя і почав розповідати, час від часу озираючись по алеї.

— Я їхав повз це містечко Яблуневе з поминання, — тихо почав він, дивлячись кудись перед собою. — П'ятий рік… Нещодавно був п'ятий рік від дня смерті моєї дружини. Я дуже кохав свою дружину, але вона померла від хвороби, тому я кожного року їжджу до її батьків на роковини смерті. Отож і цього разу трохи побув у її батьків, побував на кладовищі, а потім сів у машину й поїхав назад додому у Київ. Був уже вечір, коли я проїжджав повз це прокляте містечко. І тут стрілка палива в мене різко впала майже на нуль. Машина почала смикатись, і я зрозумів що у мене закінчується бензин. І це було трохи дивним, адже я якраз недавно заправив повний бак, і мені мало вистачити аж до столиці.

Ганна слухала уважно, не зводячи з чоловіка очей.

— І що ти зробив? — спитала дівчина.

— Я протягнув на останніх краплях бензину й доїхав до місцевої СТО, знайшов її на карті в інтернеті, — гірко усміхнувся Максим. — Там мене зустріли якийсь балакучий тип і кремезний мовчазний дядько. Вони сказали, що бензину зараз немає і не буде, мовляв, завезуть лише завтра. А на ніч порадили поїхати до готелю «Північ», переночувати там, а вже зранку повернутися за паливом.

— І ти поїхав до готелю? — перепитала Ганна.

— Так, на останньому бензині дотягнув туди машину, поставив її там на парковку й ліг спати у шикарному номері, — кивнув Максим. — А наступного ранку прокинувся з повним проваллям у пам'яті про те, як сюди добирався. Проте протягом дня я все-таки почав згадувати трохи інформації про себе. Я знову пішов на СТО до тих механіків, а вони мені знову спокійно й увічливо сказали те саме: «Бензин буде завтра». І так щоразу, Ганно! Кожного бісового ранку я прокидаюся в одному й тому ж готельному ліжку, згадую про бензин, іду туди, проводжу день у якихось безглуздих спробах вирватися із цього міста, а потім прокидаюся зранку знову з чистою пам'яттю. Це якийсь довбаний день бабака, тільки наяву!

Ганна слухала його, і від кожної сказаної фрази холод пробігав по спині. Її власні спогади про приїзд сюди були такими ж розмитими й напівстертими.

— Тобто, ти хочеш сказати, що ми застрягли в якійсь дивній пастці, яка щодня обнуляє нам пам'ять? — тихо прошепотіла вона, дивлячись на нього повними жаху очима. — І мій зниклий брат Денис, схоже, теж сюди потрапив.

Ганна оцінювально дивилася на свого нового знайомого, відчуваючи, як усередині все протестує проти почутого. Вона не хотіла вірити у таке. Це якийсь абсурд, марення, чортові жахи, фантастика з дешевих романів. Не може такого бути, щоб містечко щодня стирало людям пам'ять! Можливо, цей чоловік просто з глузду з'їхав від самотності й горя за покійною дружиною, а вона тепер сидить і слухає його божевільні вигадки, замість того, щоб шукати свого брата. Може, і з нею теж не все в порядку?! Усе це виглядало настільки дико й нереально, що Ганна раптом засумнівалася, чи варто взагалі продовжувати цю розмову…