Розділ шостий

Розділ шостий

Ганна зробила кілька кроків уперед, виходячи з-за високого стелажа, і зупинилася за кілька метрів від незнайомця. Той усе ще продовжував нервово крутити в руках маленький тюбик із гелем для гоління, напружено вдивляючись у полицю перед собою.

— Перепрошую, — трохи хрипко почала вона говорити, намагаючись підібрати слова і запинаючись. — Я дуже перепрошую, але я почула… Е-е-е… Ви дуже емоційно на щось реагуєте, то я й зацікавилася… Е-е-е… Ви теж це бачите? Ну, ви теж відчуваєте, що тут навколо щось не так?

Чоловік здригнувся і різко обернувся. Він підозріло і похмуро втупився в Ганну, намагаючись зрозуміти, про що вона зараз говорила. Кілька секунд він дивився на неї з недовірою та підозрою, ніби очікував якихось підступів, потім зміряв поглядом її з голови до ніг і криво посміхнувся.

— Що ви вкладаєте в поняття «це»? — знервовано запитав він і схилив голову набік, очікуючи відповіді.

— Ну… Е-е-е… Усе це, — Ганна нервово переступила з ноги на ногу, намагаючись пояснити. — Оці доброзичливі посмішки у всіх мешканців міста. Вся ця неприродна чистота навколо на вулицях. І вони всі вітаються! Ви помітили? Чому? Чому вони вітаються, неначе вони мої знайомі і знають мене?! Мене це дратує і нервує! Ви ж теж не місцевий, правда? Ви геть на них не схожі!

Чоловік повільно поклав тюбик, який досі тримав у руках, назад на полицю. Він важко зітхнув і провів долонею по втомленому обличчю, ніби намагаючись стерти з себе втому чи сон.

— Мене звати Максим, — коротко кинув він, дивлячись на дівчину вже зовсім іншим поглядом, без розгубленості та злості, а з похмурою зосередженістю і трохи з підозрою. — І так, я не місцевий. І те, про що ви розповідаєте, я одразу ж помітив, коли чорт мене смикнув заїхати до цього містечка. Я вже… Прокляття, я вже збився з рахунку, здається, я тут вже п'ятий день! Намагаюся виїхати звідси, але щоразу кожного ранку чомусь знову опиняюся в готелі, прокидаюся там зранку в своєму ліжку… А моя машина кожного разу знову з порожнім баком! Із моєю пам'яттю точно щось коїться! — і чоловік знову грубо вилаявся.

Від цих слів у Ганни подих перехопило. П'ятий день?! Значить, її ранкові провали в пам'яті — це не просто наслідки втоми чи недосипання, а якась і справді жахлива пастка.

— Мене звати Ганна, — представилася дівчина і підійшла до Максима ближче. — Я приїхала сюди вчора у пошуках свого брата, Дениса. Він зник тут деякий час тому, і… Боже, я тепер навіть не знаю, що тут взагалі відбувається! Тут дуже дивно все! І моя пам'ять веде себе теж якось непередбачувано, я починаю багато чого забувати… А ці люди! Містяни цього міста мене страшенно лякають! Здається, на зовнішній вигляд наче й нормальні люди, як усі, але ці постійні посмішки і якась незвична, просто-таки аномальна доброзичливість мене просто добивають! Чорт, я звернулася в поліцію щодо свого брата, але поліцейський знав моє ім'я та прізвище до того, як я хотіла їх назвати йому! Хіба це нормально?!

Максим пильно подивився на дівчину, і в його карих очах на секунду промайнуло щось схоже на співчуття. Він нарешті зрозумів, що ця дівчина така ж, як і він, втрапила у це дивне містечко і тепер так само перебуває під його впливом…

— Значить, нас уже двоє, — тихо промовив чоловік, озираючись на касу, де продавчиня мило посміхалася полицям із товаром навпроти прилавку. — Треба звідси забиратися. І чим швидше, тим краще. Тільки спочатку мені треба заправити свою машину, а отже, мені треба знову піти на ту прокляту СТО. Адже я і заїхав сюди, у Яблуневе, коли в мене закінчився бензин. А тепер кожного дня я ходжу туди, і мені кажуть одне і те ж… Місцеві механіки щоразу годують мене обіцянками, що бензин відсутній, але він обов'язково буде завтра… І я наче і все пам'ятаю про себе, але бувають інколи моменти, коли я зовсім нічого не пам'ятаю, все вилітає із голови… І це страшенно дратує…

Ганна нахмурилася, перетравлюючи інформацію:

— Тобто, ви застрягли тут через машину, тобто, у вас закінчився бензин? — і тут вона раптом усвідомила, що теж багато чого не пам'ятає, вигукнула вражено. — Боже, а я навіть не пам'ятаю, як сюди доїхала…

Максим знову подивився на продавчиню, а потім схопив Ганну за руку і потягнув до виходу із магазину. 

— Ми повинні з усім розібратися і якось вирватися із цього міста! — тихо, щоб ніхто не почув, говорив він Ганні на ходу. — Оскільки і ви, і я пам'ятаємо хоч що-небудь і знаємо, що ми не звідси, то повинні триматися разом! Давайте підемо подалі від місцевих і все обговоримо! 

Ганна покірно пішла за незнайомцем, геть не опираючись. Звичайно, вона не мала жодного уявлення, чи насправді він говорить правду, хто він і чи можна йому довіряти, проте чоловік був зовсім не схожий на дивних мешканців містечка, беземоційних, неприродних, подібних до живих манекенів чи маріонеток, і саме ця несхожість вселяла в дівчину крихітну надію. Можливо, й справді, вони разом зможуть зрозуміти, що за жахіття раптово увірвалося в їхні життя...