Розділ п'ятий

Розділ п'ятий 

Поліцейський анітрохи не знітився від її запитання. Його посмішка стала лише ширшою, а голос набув м'якої і майже батьківської інтонації: 

— Ой, та чого ви так дивуєтеся, громадянко Ярошевич? — він злегка знизав плечима. — Ви ж сьогодні вранці зупинилися в нашому яблунівському готелі “Північ”, заповнювали там анкету в адміністратора. Віктор нам одразу передає списки всіх нових гостей, щоб ми знали, хто приїжджає в містечко. Знаєте, у маленьких містечках існують свої порядки, а порядок, особливо у нас, поліцейських, понад усе…

Ганна завмерла, відчуваючи, як моторошні і панічні думки знову починають лізти до голови, адже все навколо і справді здається якимось ненатуральним, награним, несправжнім... Якщо раніше вона ще знаходила якісь виправдання дивним ситуаціям та картинкам, які бачила навколо себе, то тепер спробувала поглянути на все це чітким реальним і логічним поглядом.

У готелі? Так, вона наче дійсно заповнювала там документи і написала всі свої вихідні дані. У голові виникла картинка, як вона записує щось у якийсь зошит. Але вона ж не встигла написати там своє ім'я? Чи встигла? Здається, її рука завмерла над чистою сторінкою того зошита через ту дивну прогалину в пам'яті, і вона відволіклася на розмову? Боже, невже вона не може згадати, чи записувала вона себе тоді, чи не записувала?! З іншого боку, якщо логічно подумати, то вона, очевидно, все-таки подала інформацію про себе у готелі, тому що поселити її без цього не могли б. Чи могли б? Гм. Як же цей поліцейський може знати те, чого вона сама не пам'ятає?

— Я… Я наче нічого там не заповнювала, — вимовила вона ледь чутно, відступаючи на крок назад від перегородки. — Я не пам'ятаю.

— Ну от, бачите, зовсім пам'ять із голови від втоми у вас вилетіла, — добродушно посміхнувся поліцейський, продовжуючи незворушно заповнювати якісь рядки на бланку. — Нічого страшного, відпочинете — і все згадається...

Від його спокійних і позбавлених будь-якої логіки слів Ганну аж затрясло. Гострий страх, який вона весь ранок намагалася заглушити логікою та цілком раціональними поясненнями, які сама ж і вигадувала, раптом вирвався назовні. Тут щось було не так! Страшенно і жахливо не так!

— Мені… е-е-е… мені треба на повітря, — випалила вона, різко розвернулась і кинулася до виходу, не дочекавшись відповіді добродушного поліцейського.

Двері за спиною грюкнули, і Ганна опинилася на залитій сонцем вулиці. Вона зади́хала важко, хапаючи повітря ротом, ніби випірнула щойно з глибини. Серце вилітало із грудей. Дівчина роззирнулася навколо, і все, що вона побачила, тепер почало їй здаватися настільки яскравим, правильним і штучно-бездоганним, що від усього цього її почало навіть трохи нудити.

«Так! Спокійно, Ганю, спокійно! — почала заспокоювати себе дівчина. — Треба просто трохи відволіктися, прийти до тями, добре все обдумати. Що там радять у таких ситуаціях? Зробити те, що робиш зазвичай!».

Поруч, за кілька кроків від поліцейського відділку, знаходився невеликий затишний магазинчик із великою вивіскою «Продукти та товари для дому». Жодної логіки в цьому не було, але в ту хвилину Ганна вирішила, що звичайний легкий шопінг або просто роздивляння дрібниць на полицях буде найкращим способом угамувати паніку й зібрати хаотичні думки докупи. Вона рішуче стріпнула головою і пішла до магазину.

Біля каси стояла продавчиня і, зауваживши нову відвідувачку, одразу ж розпливлася в знайомій і нестерпно-привітній усмішці, яка тепер страшенно нервувала дівчину.

— Доброго дня! Ласкаво просимо до нашого магазину! Як чудово, що ви зайшли! — вигукнула привітно продавчиня. 

Ганна криво посміхнулася, потім опустила погляд додолу, щоб ні з ким не зустрічатися поглядом, й мовчки рушила вглиб магазину між рядами високих стелажів, заставлених різноманітним товаром.

Незнайомі містяни, які прийшли сюди за покупками, продовжували і тут вітатися з нею. Хтось кивнув біля прилавка, хтось лагідно усміхнувся, проходячи повз, але дівчина йшла, стиснувши долоні в кулаки в кишенях сукні, намагаючись не реагувати ні на кого. У голові роїлися тисячі запитань, здогадок, припущень  про те, як же поліцейський дізнався її ім'я, чому всі навколо поводяться так дивно, і що, чорт забирай, коїться у цьому проклятому містечку?!

Вона завернула за черговий стелаж із господарськими товарами, намагаючись зосередитися на якихось дрібницях, коли раптом почула тиху й злу лайку праворуч, десь за стелажем. Дівчина обернулася й почали шукати джерело лайки. 

Біля стенду з чоловічими бритвами та засобами гігієни стояв кремезний високий чоловік у пом'ятій куртці, з триденною щетиною на щоках і темними колами під очима та трохи божевільним поглядом. Він нервово перебирав якісь баночки і, на відміну від усіх інших мешканців цього дивного міста, нікому не посміхався і ні з ким не вітався. Він взагалі не зважав ні на кого, лише напружено дивився в одну точку на стелажі й тихо бурмотів собі під ніс грубу лайку.

Ганна на секунду затрималася, розглядаючи чоловіка крізь проміжок між полицями, і раптом усвідомила, що страшенно рада бачити таку живу й емоційну людину, яка хоч чимось відрізняється від інших, а його лайка зазвучала нині для неї, як музика, хоч вона й терпіти не могла, коли хтось голосно лаявся...