Розділ четвертий

Розділ четвертий

Ганна йшла акуратними вуличками містечка Яблуневого і щиро дивувалася тому, яка тут скрізь було чисто, адже дорогою вона не помітила жодного кинутого на землю папірця чи недопалка, а тротуари виглядали гладенькими і чистенькими, немовбито їх і справді помили зранку. Колись дівчина бачила у фільмах, що у деяких європейських містах вулиці мили з шампунем і спеціальними розчинами, але ж це була звичайна українська провінція, де точно такого вона ніде не бачила. Така бездоганна чистота виглядала, на її думку, дещо неприродно й навіть трохи, гм, лякала…

Поки дівчина задумливо розглядала рідкі машини, що проїжджали повз неї по розмальованій яскраво-білими чіткими розмітковими смугами дорозі, їй назустріч трапився перший перехожий. Це був сивочолий дідусь у картатій сорочці, котрий, зустрівшись з Ганною поглядом, раптом привітно кивнув, неначе привітався, і пішов повз неї далі, змусивши дівчину від несподіванки зупинитися. Вона озирнулася вслід цьому чоловікові, але він простував далі, не обертаючись. Просто перехожий на вулиці. Ага, незнайомий перехожий на вулиці незнайомого міста, де вона нікого не знає, привітався з нею. Може, сплутав із кимось? Різне буває.

Дівчина знизала плечима і пішла далі. Наступна зустрічна мешканка цього дивного міста, висока жінка з чорним волоссям, не обмежилася кивком, а привіталася з Ганною голосно й чітко, тому й у дівчини рефлекторно вирвалася відповідь на привітання. Жінка швидко пройшла повз Ганну, а та вже й не оберталася. Мовчки і швидко пішла далі, роздумуючи про все те, що її дивувало у цьому місті.

«Маленьке містечко насправді, напевно, схоже на велике село, де всі один одного знають від народження. Адже це логічно, Ганю, — бурмотіла собі під ніс дівчина, виходячи на невелику площу й шукаючи очима будівлю поліції. — Так! Саме так і є! Звідси й ця відкритість і доброзичливість! Усі з усіма вітаються! Це просто добра українська традиція!». Саме так, ідучи через площу, де людей було більше, і кожен вітався з нею, Ганна заспокоювала себе, відганяючи якусь дивну тривогу і легкий переляк геть із голови.

Аж раптом вона побачила двоповерхову будівлю з червоної цегли, про яку їй говорив пан Віктор. Біля дверей висів великий синій ліхтар, а на табличці красувався напис «Відділення поліції».

Ганна увійшла досередини. У невеликому світлому холі ліворуч стояла самотня лавка для відвідувачів, а посеред кімнати височіла велика дерев'яна перегородка з високим склом, що розділяла приміщення на дві частини. За цією перегородкою знаходився повнуватий чоловік у поліцейській формі. Побачивши відвідувачку, він миттєво розплився в широкій посмішці. Дівчина підійшла ближче, і він запитав першим:

— Доброго дня! Чим можу вам допомогти?

Чорт, цей поліцейський геть вибивався із того шаблонного образу, який колись сформувався у Ганни після перегляду поліцейських серіалів та фільмів, голос цього чоловіка звучав так добродушно й тепло, ніби вона прийшла не до поліцейського відділку, а завітала до старих друзів чи добрих родичів у гості.

— Д-доброго дня, — трохи запнулася дівчина і підійшла ближче до стійки, відчуваючи, що в її грудях знову чомусь з'являється знайомий тривожний холодок. — Я... е-е-е… розумієте, я навіть не знаю з чого почати… Я приїхала з іншого міста шукати свого брата. Він зник деякий час тому, і його телефон не відповідає. І останній раз він дзвонив мені зі своєю машини, коли під'їжджав до містечка Яблуневе, тобто до вашого міста. А потім він не виходив на зв'язок дуже довго. Я почала хвилюватися. Саме тому я сюди сама приїхала…

Поліцейський співчуливо кивнув, підсунув до себе чистий бланк і взяв до рук ручку.

— Ох, ці молоді люди вічно кудись зникають, мандрують, забувають про зв'язок, — промовив він заспокійливим тоном, а потім зробив рух рукою, ніби збирався записати дані. — Скажіть мені ваше прізвище та ім'я. І не переживайте так, усе буде добре. Ми у всьому розберемося. Наше містечко маленьке, тихе, тут усі у всіх на виду, і ніхто ніколи не зникає. Якщо ваш брат десь тут, то ми його обов'язково знайдемо. Отже, як ваше повне ім'я, щоб я міг оформити запит? — запитально поглянув чоловік на Ганну.

Ганна відкрила рот, щоб назватися, але раптом у голові знову виникла та сама дивна сліпа порожнеча. На секунду думки розлетілися, як сполохані горобці. Ох, вона вже вдруге забула своє ім'я!

На її обличчі з'явився вираз розгубленості, брови зосереджено зсунулися на переніссі, і дівчина замовкла, намагаючись виловити з голови хоча б якусь думку…

— Не хвилюйтеся так, — лагідно посміхнувся поліцейський, і почав писати щось ручкою на папері з таким виглядом, ніби нічого дивного не сталося, і перед ним зараз не стоїть дівчина, яка перебуває певною мірою у якомусь ступорі, адже саме такий вигляд мала Ганна. — Ви, напевно, нещодавно з дороги, втомилися. Все буде добре…

Ганна якось механічно кивнула і опустила погляд на його руки, і ось тепер її точно охопили шок і ступор. У бланку, який швидким почерком заповнював поліцейський, вписуючи дату її запиту, у графі ім'я та прізвище вже знаходився виведений чітким каліграфічним і акуратним почерком напис «Ганна Ярошевич»...

Вона різко підняла очі на поліцейського.

— З-звідки? — запитала вона тихо тремтячим голосом. — Звідки ви знаєте моє ім'я? Я ж ще нічого вам не сказала?